Галка

— Ще… — прошепотів Овчаренко.

Мамонько діяв підсвідомо, мов під гіпнозом. Як і раніше, його гіпнотизував той острівець трави. Спершу здавалося, а потім навіть став вірити, що той острівець — його порятунок. Ця думка відігнала навіть страх. Він знав від інших, що страх найбільше породжують безвихідь і приреченість. Однак, крім смерті, на передовій є ще й поранення. Останнє поки що обминуло Мамонька, хоча половини вже з відділення Непрана нема у строю. Та поповзло до танка троє. Непран зостався тільки в чотирма. «Чому тільки з чотирма? — зловив себе на думці Мамонько. — Нас же троє. І ми не вбиті…» Мамонько прикусив до крові губу й дивився, як раптом Овчаренко звівся на ноги і щосили жбурнув зв"язані три гранати.

Гранати ще летіли в повітрі. Овчаренко не встиг упасти на землю, як з танка гаркнула автоматна черга і наповал скосила гранатометника. На танку загримів могутній вибух, і змовк кулемет.

Охріменко кинувся до свого друга. Мамоньку стало ніби байдуже. Помисли його були далекі від ситуації, яка склалася тут. «Жити б мені, жити!» — шалено працювала думка. Він чув, як Охріменко кликав Овчаренка: «Колю! Це я — Сашко…» Мабуть, в Овчаренкові ще теплилося життя.

— Мамонько! Допоможи! — гукнув Охріменко.

— Зараз… — сказав мовби не своїм голосом Мамонько, озираючись.

Позаду і збоку бігли бійці; стріляючи. Серед вигуків чулося й Непранове: «Полундра, братва!..» Тож виходило, що Овчаренко, а відтак і Охріменко, і Мамонько своє зробили. Перший майже повторив подвиг Матросова, про який писали у дивізійній газеті. Їх командування може нагородити медаллю «За відвагу»: все-таки заціпило танкові!.. Але нащо Мамоньку ота медаль, коли його не поранило? Щоб завтра знову піти в атаку і щоб його вбили?

— Допоможи… — попросив ще раз Охріменко Мамонька.

— А хіба він не вбитий?..

Думка у Мамонька дедалі несамовитіла. Він благав бога, щоб той дав йому зненависть до цього Охріменка, як до свого ворога, дав лють, яку він має до капітана Кротова!

За цим зеленим острівцем протікав ручай, а далі лісок. А там… нові позиції німців, які треба буде знову брати ось такою ціною. «Нехай німці і не переможуть у цій війні! Нехай. Але ж їх треба ще відганяти від Синявино, від Стрельної, вибивати з Петергофа, турити на захід до Пскова, через Естонію, Латвію і Литву, через Східну. Пруссію». Дух перехопило у Мамонька від таких віддалей. «І всі ці сотні кілометрів треба пройти з боями. За кожен той кілометр треба платити кров"ю. Іншої нагоди може не трапитися!..»

— Зараз! — гукнув Мамонько, тримаючи автомат напоготові.

Охріменко сидів, нахилившись над тяжко пораненим чи вже мертвим Овчаренком. Він видався Мамоньку самим Кротовим.

— Зараз! — для певності сказав Мамонько.

«Не я цьому виною. Не я!..» — прошепотів Мамонько і притиснув ложу автомата ППШ до плеча. Застрочив автомат у спину Охріменка, а заодно і в Овчаренка, котрий лежав нерухомо. Охріменко, з червоними плямами на спині, що виростали з кожною миттю, силкувався обернутися до Мамонька, та впав на Овчаренка, ніби хотів прикрити того ще й від куль з радянського автомата.

«Не треба було вам обом повзти до цього лужка! Він мій! Мій порятунок!» — виправдовував себе Мамонько, озираючись.

Це були перші на війні вбиті Мамоньком люди. І то не солдати ворожої армії, а свої. Та не він, не Мамонько у цьому винуватий. Вони самі. Нащо було ото їм повзти до цього танка? А в Мамонька іншого випадку не трапиться.

Він раптом заплакав, здригаючись усім тілом. «Як же тепер?.. Ждати, поки приповзе мічман Непран? То нащо такс затівати було? Ні. Тільки через острівець до ручая!»

Мамонько заспокоював себе: «А капітан Кротов і ота Ліля вважали мене боягузом! Як же! Побачили на колінах перед капітаном. Та не той тепер Мамонько! Головне вижити, жити, а решта все, як оці спалені вогнем чагарі й трава! Окрім малесенького оазиса!» Острівець додавав Мамоньку сил, вселяв надію…

Тремтячими руками Мамонько доторкнувся до спини Охріменка, продірявленою трьома кулями. З ран ще текла кров. Він перевернув тіло вбитого обличчям у небо. Карі очі були широко відкриті, ніби ще живі. В очах тих подив, а в зіницях Мамонько наче побачив свій ніс, схожий на бульбу.