Пригода на п'ятому горизонті

— Не мели дурниць, Вакуло! — обурився я. — Він мій начальник — і тільки.

Попри обурення, я відчув полегкість. Отже, — нічого загрозливого для здоров"я мого товариша. А з завідуючим, як посварилися, так і помиряться.

Я зліз з полиці, сів за столик і подивився у вікно, але в ньому відбивалися тільки двері купе з нішею над ними, дві горішні полиці і тьмяний профіль Вакуленка. Його лице було таким же зосередженим, як тоді, в лазні, коли він роздивлявся у себе на грудях руду пляму. За перегородкою між тим залунали нові акорди. Цього разу там не співали. Дослухаючись до варіацій гітари, я на мить забув про клопіт мого товариша, а коли отямився, то помітив, що вираз зосередженості на його обличчі поступився відчуженості і, може, це мені тільки здалося, — смутку.

— … Вже тоді, коли ми допомагали йому переїздити на нову квартиру, я зрозумів, що то за один, — озвався Вакуленко. — Його прохання більше скидалися на накази…

Я теж допомагав переселятися новому тоді завідуючому відділом. Але в пам"яті моїй нічого такого, про що згадував Вакуленко, не відбилося. Можливо, тому, що відтоді минуло майже п"ятнадцять років. Втім, один момент таки запам"ятався — старе, вичовгане крісло, яке наш завідуючий сам зняв з машини і відніс на восьмий поверх. Незабаром воно з"явилося в його службовому кабінеті на місці твердого стільця. Не без гордощів новий господар кабінету похвалявся, що це старе крісло він власноручно реставрував, обтягнувши темно-синім плюшем. «В інтер"єр квартири воно не вписується, а викидати шкода», — пояснив він. Ми поблажливо поставилися до цього його дивацтва. Тим паче, що м"яке домашнє сидіння дещо порушувало офіціоз кабінету. Та водночас, з появою цієї м"якої меблі, виникла і якась невидима межа, що розділяла тих, хто сидів з протилежного боку столу на твердих стільцях, і завідуючого. Важко пояснити це відчуття. Може, воно виникло від того, що крісло десь на сантиметрів п"ять вище від стільців і через це чоловік у ньому бачиться монументальнішим. Здавалося, й господар кабінету також це розумів. Бо часто, відкинувшись на спинку і розкошуючи в м"яких обіймах, він дещо згорда поглядав на співбесідника.

Тим часом Вакуленко провадив:

— А я терпіти не можу, коли мені наказують. І через це відмовився їхати по майно другим рейсом. Результат? За п’ятнадцять років — жодної грамоти, жодної подяки, ніби всі ті звіти захистив святий дух, а не я.

— Все це дивно чути, — озвався я. — Він про тебе жодного разу не відгукнувся зле.

— В тому то й штука. Зовні — ніякої тобі ворожості. При розмові в очах його навіть, бува, з"явиться щось схоже на щирість. Коли ж він промовляє оте своє «Хто нам тоді спасибі скаже?», я враз втрачаю пильність і вибовкую йому щось із особистого. Так, я розповів про те, що в мене нещасливо склалося сімейне життя. І враз до щирості в його погляді домішалася відома вже мені зацікавленість. На перший погляд вона сприймалася, як співчуття. Та тільки на перший погляд, бо пильніше придивившись, можна було помітити, що почуття те так само подібне до людського, як шкіра на протезі до живого тіла… А це недавно зробив нову спробу накинути на мене віжки. Дав товстий зошит з числами, писаними фіолетовою й чорною пастами, і зажадав, щоб я порахував, чи вони розділяються за критерієм Стьюдента. Тиждень убив на те. Приніс, кажу: «Не розділяються». «Спробуйте, — каже, — за Колмогоровим». Ще тиждень. Наслідок — той самий. Давайте, — каже, — тепер за Фішером…» Я вже кипів від обурення. По-перше, мені ж моя робота свербить, по-друге, навіть не пояснено, що то за цифри. Ніби в мене не все гаразд з творчою етикою… Стримався. Думаю, це вже, мабуть, останнє «перенесення куші каміння з місця на місце». Аби ж то! Зажадав, щоб я те «сміття» ввів ще і в машину. «Ви, здається, мене хибно трактуєте, — кажу. — Я — геолог, а не ваш лакей. Три тижні робочого часу, що ви в мене відняли, мені доведеться надолужувати за рахунок відпочинку. Мою ж тему за мене ніхто не виконає». Він на те нічого, а тільки промовисто так подивився — ну-ну…

Вакуленко нарешті звернув увагу на чай. Підсунув до себе склянку, поколотив ложечкою, але по хвилі знову забув про нього.

— І почалося, — продовжував він. — Де рукопис статті заріже на вченій раді, мовляв: написано поспіхом, де звіт про відрядження відмовиться підписати. А недавно каже: «Зайдіть до мене в кабінет». Побачив би ти ту бетонну пику… Запросив сісти, чого раніше ніколи не робив. А тоді відкинувся в своєму плюшевому кріслі і подивився на мене, як на річ. Уже за такий погляд слід давати по фізіономії… Очікую, що він скаже, а до горла гнів підступає. Нарешті розтуляє рота: «Заява на вас надійшла». З тими словами в мене з лівого боку грудей з"явилося слабке пошпигування. Замлоїло ребро, як на погоду, а далі те пошпигування проникло в глиб тіла. Щось почало стискати серце. Здавалося, невидима рука проникла в грудну клітку і, взявши в жменю серце, ніби грається ним. Завідуючий тим часом спостерігав за моєю реакцією, посміхався. Він ніби давав зрозуміти, що мій біль для нього не таємниця і що в його владі зробити його сильнішим. Я не витримав і питаю: «Ви що, викликали мене для психологічного тестування? Кажіть, у чому справа?» Дивлюся, в очах розгубленість майнула. «Ваша колишня дружина скаржиться, що ви вдома постійно вчиняєте дебоші»,

Заяву, бачу, писано на аркуші з учнівського зошита. Вся кров мені в голову вдарила. «А ви що, за мирового суддю в нас?» — цікавлюся, ледь стримуючись, щоб не встати і не грюкнути дверима. «Суддя, не суддя, а ви працюєте в моєму відділі, і оцю заяву, яку, до речі, подано на ім"я директора, буде враховано при підбиванні підсумків соцзмагання. Під загрозою старання всього колективу. Не знаю, не знаю, як тепер з вами й бути…» Я підвівся і, немов п"яний, поплентався з кабінету. Він не зупинив мене… — Вакуленко перевів подих, мовив: — Як згадаю ту подію, то мені здається, що йому більше й не треба було нічого. Він поставив за мету завдати мені чергового психічного удару. І зробив це професійно.

— Вакуло, ти й справді ото вдома?..

Він насупився.

— Послати подалі — це я можу. А от дебоші, вибач, не мій почерк.

— А чого ж тоді… колишня?..

— Я забороняю їй курити в квартирі. У дівчинки ж слабкі легені, а та кадить, як кабиця. Пригрозив, правда, що відлупцюю.

Вакуленко подивився на мене довгим поглядом, в якому, крім болю, було щось схоже на смирення. Мовив скрушно:

— Ет, чхала вона на мої погрози. От сьогодні повернуся з відрядження, а в квартирі знову буде чаду, хоч сокиру вішай.

Товариш надовго замовк. Я теж не подавав голосу. В душу мені невидимим туманом прокрадався чужий біль.