Після паузи гітара за стіною несподівано озвалася добірним болеро. Під ті звуки Вакуленко аж ніби піднісся духом. Він подав голос, коли розтанув останній ритм твору:
— Фізично я вважав себе чоловіком загартованим. У таких бувальцях побував, що й зараз жах проймає. Носило й по тайзі, і по затоці Хреста на Далекому Сході. Пам"ятаєш? Я розповідав. Але серця свого я ніколи не відчував. А зараз, здається, що воно вибилося з сил. Виконує чисто біологічну функцію — і тільки. В ньому немов би якийсь клапан не спрацьовує, той невідомий медицині клапан, що відкривається для потоку духовної енергії. Я втратив цікавість до малярського мистецтва, хоча раніше не минало вихідного, щоб не відвідав якусь із виставок. Перестав читати художню літературу. А відтак збайдужів і до долі живої людини. Пам"ятаєш вчену раду, на якій завідуючий і двоє його прихвоснів намагалися розправитися з Мариною Петренко? Мовляв, її робота нічого не дає ні науці, ні виробництву. Більшість тоді виступило на захист. А от я промовчав. Хоча й бачив, що чиниться не те, що це не тільки несправедливість, а щось гірше, бо робота її якраз потрібна і науці, й виробництву… Саме після тієї вченої ради мені приснився жахливий сон. Власне, то був відбиток давно минулої дійсності, такий яскравий і свіжий ніби випадок той стався вчора, а не сімнадцять років тому. І послідовність подій розвивалася так само, як тоді, наяву.
Крім кінцівки…
Я працював у той час геологом експедиції і начальник доручив мені супроводжувати групу студентів. Я повинен був провести їх через тайгу аж до водорозділу і по дорозі показати відкриті породи. Мені було двадцять вісім і я вважав тих трьох пацанів і дев"ятьох дівчат шмаркачками. Окрім однієї: такої собі пишечки з повним комплектом усіх жіночих зваб. Вона, здається, була на рік чи два старшою від решти. Мушу сказати, подорож наша почалася святково. Щовечора ми розбивали три намети — два для дівчат, один для мене і хлопців, розводили вогнище. Ну, там вечеря, пісні… До речі, гітара в руках тієї красуні чарувала: ті звуки я й зараз чую. Правда, співати вона не вміла. Співали інші… У нас уже з нею наживлявся контакт. Не критимусь, мені це лестило. Ти ж знаєш, я не Ален Делон.
Я розтулив був рота щоб ввічливо заперечити, та Вакуленко не дав мені сказати:
— Не треба, колего… Моя фізіономія повністю відповідає слову
— Вакуло, це ти сон розповідаєш? — запитав я, будучи дещо здивованим, бо під час численних наших спільних відряджень він мені переповів свою історію з різними доповненнями кілька разів. Але те, що він розповідав зараз, я чув уперше.
— Поки що сон і дійсність збігаються, — відказав Вакуленко. — Але слухай. Десь, коли вже сонце сховалося за вершечками сосон, а густі тіні накрили берег і річку, студенти посідали біля намету і завели свої в міру дотепні, а загалом банальні пісеньки. Той їхній фольклор я пропускав повз вуха. Оживав лише тоді, коли в паузах між куплетами лунала сама тільки гітара. Звуки її, справді, чарували. Я почувався в ті хвилини так, ніби на мені облуплювалася шкаралупа з черствості й настороженості. Я почувався билиною в теплому вітрі звуків, яка відгукується коливанням на найменший повів. Можливо, це було занадто самовпевнено, але мені здавалося, що та віртуозна гра призначалася мені одному. Край блаженству поклав один з трьох бороданів на тому березі. Він підвівся від згаслого вже багаття і попрямував до води. А там, підсукавши вище колін штани, перейшов потік і направився до нас. Середнього зросту, головатий, з короткою жилавою шиєю. Мав чорне, аж синє волосся.
— Привіт всій компанії! — мовив він хрипкуватим голосом і я відчув, як ковзнув по мені його пильний погляд.
Гітара замовкла. Ми стримано відповіли на привітання.
— Солі позичите? — звернувся він до гурту. На обличчі під густою заростю вгадувалася посмішка, а в очах світився вираз якоїсь зухвалої улесливості.
Дівчина, що було в нас за шеф-кухаря, підвелась і зайшла в намет, де лежали продукти.
— Та й ладно ж ви тут співаєте, — сказав він тим часом.
Цього разу він звертався конкретно до гітаристки.
Але на те ніхто ні слова. На обличчях трьох хлопців читалася погано прихована настороженість, а дехто з дівчат дивився на нього навіть злякано. Я між тим відзначив на його босих ногах витатуйовані слова «Вони стомились». Чоловік мав непропорційно великі ступні, які, здавалося, було підкачано, як надувні подушки. І стояв він так, ніби погойдувався на тих надутих камерах. Було йому на вигляд років сорок. Дівчина куховарка не забарилася винести кульок солі і чоловік, взявши його та подякувавши, пішов від нас. Куртка із щільної чорної тканини мало не тріскалася на його спині. В кремезній постаті вчувалася могуть звіра. Ніщо мене так не насторожило в тому чоловікові, як те, що волосся в нього, як на голові, так і на обличчі, було однакової довжини. Це викликало підозру, що він і його супутники — втікачі. А людям, які свідомо йдуть на втечу з табору, як правило, вже нічого втрачати. Отож, першим моїм рефлексом було віддати наказ негайно зніматись. Я не зробив цього тільки тому, що побоявся видатись боягузом. Натомість покликав у намет хлопців і поділився своїми підозрами. На тій раді ми вирішили, що з настанням ночі по черзі вартуватимемо. Зарядили берданку й наган, які мені видав під розписку начальник експедиції, і аж тоді вийшли до ватри, де дівчата вже гріли воду на чай… Сталося те, чого я боявся. З сутінками з"явилися всі троє. Мені одразу впало в око, що заросли вони однаково. Один з трьох був довгий, худий, білявий — повна протилежність вивідувачеві. Другий — нічим не примітний чоловічок, віком, мабуть, за п"ятдесят… Пропущу в розмові те, як вони знайомились, а потім підспівували студентам. Воно і в пам"яті провалилось, і уві сні не згадалося. Подія почалася з того, що кремезний чолов"яга, який приходив по сіль, узяв до рук гітару. Вона в нього враз заквилила, немов жива. Звуки її спершу були якимись болючими, а тоді стали первинно дикими, майже істеричними. Він так грав, ніби то була його остання гра. Довго відводив душу. Студенти сиділи немов заворожені. В сутінках уже не можна було побачити виразу облич, але я угадував їхній настрій: вони були збентежені, навіть приголомшені тією грою. А тоді зблиснули білі зуби гітариста і він завів жалісним, майже дитячим голосом: «Ой, начальнику, начальнику-у, а-а відпусти додому-у…» Доспівавши останній рядок цієї пісні, він раптом так ударив по струнах, що дивно, як вони не порвались, і вже зовсім іншим голосом почав вульгарні табірні куплети. Я не витримав:
— Одну хвилину, — перебив, намагаючись надати голосу байдужості. — Ці дівчата і юнаки — студенти першого курсу. їм не можна слухати таке.
— Студенти! — ніби аж зрадів гітарист. — Першого курсу! Та ми ж теж студенти! Я, наприклад, дев"ятикурсник, он Костиль, — він кивнув на худого, — одинадцятикурсник, а Линда гриз науку чотирнадцять курсів.
— Авжеж, — ворухнувся білявий Костиль, що досі сидів з підібганими по-східному ногами. — І так нам та наука в печінках засіла, що ми плюнули на неї та пішли світ заочі. Хрін з ними, з тими дипломами…
— Чьо світитесь, чьо світитесь!? — обізвався третій із гостей злим голосом. — Чули, що бугор сказав: не можна їм слухати ваших куплетів, розтаку вашу перетаку! Не можна. — Він підвівся і попрямував до річки. Його поплічники без звуку подалися слідом.
Довго не могли поснути студенти. Звуки гітари глибоко увійшли їм у свідомість і щось там оголили. Було в тих звуках те, чого людину непомітно для неї позбавляла цивілізація — повна, майже тваринна, розкутість почуттів. Я піймався на думці, що звичайна симпатія до тієї пишненької під впливом почутого стала раптом викристалізовуватись в глибоке почуття…
ebooksa