— А коли лікар дозволить, привезеш?
— Привезу.
— А як ти гадаєш, він дозволить?
— Не знаю.
Якийсь час ми мовчимо. По Ігоревому личку видно, що він про щось думає. Потім озивається:
— Лікар може не дозволити.
— Чому? — питаю.
— Бо в них на Коку немає халата, — він говорить серйозно і це мене трохи розвеселяє.
— Напевне, що немає, — говорю я.
— А ти поший. Ти ж умієш шити. Пілотку ж бо мені пошив.
— Пілотку пошити простіше ніж халата на папугу.
— Ну спробуй. Мені так хочеться, щоб Кока був зі мною… — В нього на очах сльози.
— Гаразд, — кажу. — Я поговорю з лікарем. Гадаю, він не відмовить.
Від вранішнього проміння ширма на вікні нагадує розпечену фольгу, зайчик, що прослизнув між нею і стіною, затанцював на обличчі Ігоревого сусіди і той, постогнавши, розклепив очі. Він дивиться на мене і в його очах тане сон.
— Там космонавти, — каже Ігор, показуючи собі на ноги.
Я не розумію в чім річ і ще раз торкаюся губами його чола, скоріше щоб пересвідчитись чи він не марить. Але Ігор, не відриваючись дивиться собі на ноги і я, перевівши погляд, бачу на коричневій ковдрі двох білих космонавтів, а над ними землю з супутниками й ракетами на орбіті. Ковдра пухка і малюнок на ній гарний.
— Як живі, — кажу я.
… Лікар колупається сірником в короткому бурштиновому мундштукові. Він поглядає на мене оцінююче, немов хоче зрозуміти, чи можна мені вірити. Поглядає на мене, я — на нього. Цей невисокий літній чоловік добре грає свою роль. Добре, бо не видно гри. Мабуть, він колись усвідомив, що лікареві краще грати самого себе, і зараз, я певен, він грає самого себе — стриманого чоловіка з м"яким поглядом карих очей. Лікар закотив полу халата, витяг з кишені піджака пачку «Прими». В нього жовті прокурені зуби, вони постукують об мундштук, коли він припалює. Нарешті говорить:
— Де його мати?
— На гастролях. Вона артистка.
ebooksa