Я роблю все механічно, не думаючи. Так, мабуть, працюють роботи.
Комбайн здійняв густу пилюку. Промінь світильника в"язне в ній, як у баговинні. Спрямовую фрезу майже наосліп. Тут, справді, було колись баговиння, а ще до того — море, плавали риби. Інколи трапляються їхні відбитки на породі. Відтиски минулого. В моїй пам"яті теж зберігається один відтиск. Точна копія любові двох людей. Копія, відтиск, самої ж любові давно немає.
Породу вибрали більш ніж на півметра. Треба пройтися фрезою по вугіллі та підвести ближче комбайн.
О, тут зовсім інший пил. Кожна пилинка — промінець. А, може, це виблискують промінці доісторичного сонця, що законсервувалося в вугільному моноліті? Врешті, вугілля і є концентратом сонячного проміння, адже буйна рослинність карбонового періоду завдячує удосталь сонцю та волозі.
Нарешті прийшла зміна.
Кліть повзе повільно, як машина часу, що повертається з минулого. Далекого минулого. Мільйони років, немов мільйони тонн, спресували колись усе живе в прошарки неорганічної та органічної речовини. Хіба й після нас залишиться таке ж? Поминули восьмий горизонт. Сьомий… Шахта — музей часу. Кожен горизонт — геологічна епоха… Шостий. В носі крутить від гострого запаху поту, вогкості та хімікатів, у яких перуть шахтарські роби. Всі мовчать. Потомились. Сталевий канат рівномірно витягує з прірви нашу залізну хатину.
У коридорі сутінки. Світить лише нічник на столі у чергової сестри. Сама медсестра схилилася над товстою книжкою, не чує моїх кроків.
— Добрий вечір, — кажу пошепки. Дівчина здригнулася, звела на мене очі.
— Добрий вечір… Ви, мабуть, Ігорів тато?
— Атож.
Помітивши на моєму лиці неспокій, вона сказала:
— Не хвилюйтеся. Йому краще. Зараз спить, а звечора кожних п"ять хвилин питав, котра година. На вас чекав.
— До нього можна?
Медсестра кивнула на вішалку, де біліло з півдесятка халатів.
— Тільки ненадовго. Не розбудіть його. Двері Ігоревої палати якраз навпроти столу, біля якого сидить медсестра. Я прочиняю їх і світло від нічника падає на клітку, що стоїть на тумбочці біля Ігоревого ліжка. Клітка порожня. А сам папуга куняє на бильці ліжка в Ігоря над головою. Схиляюся над сином і торкаюся губами його чола — воно ще гаряче, але вже не так як уранці.
— Ну, що — є температура? Від несподіванки аж здригаюсь. Ігор, виявляється, не спав.
— Є, — кажу, — але значно нижча, ніж була вранці.
— Ну, як, усе добре на роботі?
— Так, усе гаразд, тільки важко було і я дуже стомився.
— То лягай, відпочинь, — Ігор робить рух, щоб звільнити мені місце на ліжкові.
ebooksa