— А оце вже нікуди не годиться, — кажу, підводячись із стільця.
Хлопчина знехотя вкладається в постіль. На вилицюватому обличчі застиг вираз радісного здивування… Позитивні емоції! — я вірю в їхню цілющу дію.
— А скільки років живуть папуги? — раптом питає Ігор.
— Сто п"ятдесят.
По хвилі він знову питає:
— А скільки нашому Коці років?
— Ну, дядько Валя привіз його нам три роки тому. Кока був тоді пташеням. Отже йому десь чотири-п"ять років.
По очах бачу, що Ігор робить якісь підрахунки. Так і є:
— То що ж, я помру, а Кока житиме ще сорок п"ять років? — в його голосі вчувається легке тремтіння.
— Коли добре їстимеш, а не цідитимеш саму юшку, то й ти проживеш сто п"ятдесят років.
Ігореві важко. Його личко вкривається дрібними краплинами поту.
— Досить, Ігор, — він не заперечує, коли я беру в нього папугу і саджаю в клітку. — Тобі треба лежати.
Я роблю це вчасно, бо в дверях з"являється медсестра. Вона дивиться на мене докірливо — попереджала ж бо, щоб не затримувався. Ігор, розуміючи, що я зараз піду, спішить запитати:
— Тобі сьогодні в другу зміну?
— Так. Ну, бувай, — кажу поспіхом, — Слухайся лікарів.
Я стою біля комбайна. Фреза гризе породу, брили її з гуркотом падають на транспортер і, проповзши повз мене, звалюються в вагонетку. У вибої жарко. Четверо моїх друзів пораються віддалік. Кожен дає знати про себе світлом. Вагонетка вже повна і я тричі махаю світильником. По миті вона поповзла від комбайна. Це Степан увімкнув корбу. Я спиняю комбайн і враз гуркіт змінюється рівномірним гулом вентиляційної установки. Важкий пил швидко осідає, я стягую респіратор і присідаю. Поки підгонять порожню вагонетку, трохи перепочину. Мені здається, що разом із повітрям закачують і частину сонячних променів — таку ілюзію створюють пилинки, що вилітають з труби і ніби згоряють у струмені світильника. Поряд зі мною гупає чималий шмат породи, і я відскакую, мов обпечений. Я сів був під незакріпленим склепінням. За десять років, відколи працюю на шахті, це вперше така необачність. Подумки виношу собі сувору догану. Ловлюся на тому, що смисл предметів і явищ доходить до мене не тієї самої миті, як мій погляд на них упаде, а згодом. Для шахтаря це неприпустимо. Шахтар повинен реагувати вмент.
Струмінь світильника висвітив пласт. Вугілля поблискує. Такий блиск я бачив в очах пантери. Пантера була чорна, як антрацит, і на тому чорному тлі особливо вирізнялися білі зуби та рожева паща. Довгий хвіст звисав із клітки, і Ігор схопив його. Звір шарпонув хвостом із такою силою, ніби обірвалася сталева линва, і кинувся на грати, аж задвигтіла клітка. То був молодий самець, очі його палахкотіли. У всіх у зоопарку, хто це бачив, вирвалося одноголосне «А-ах!»
Дивні асоціації: блиск вугілля й очі звіра. Проте вугілля може бути лютішим за пантеру — коли трапляється раптовий викид. Вугілля вибухає нагло, без попередження. Горе тому, хто опиниться в місці раптового викиду.
Ігор потім казав, що хвіст у пантери м"який, як качалочка з куги… Задушливо. Почуваю кволість у всьому тілі, хоча ми й працюємо лише півзміни. Даються взнаки безсонна ніч і напружений день. Скидаю брезентову куртку і залишаюся в спідній сорочці. Я залюбки скинув би й штани, й гумові чоботи, але не можна — скалки породи, що летять від фрези, дошкульно жалять тіло. Ще ніколи мені не хотілося так на поверхню, як сьогодні. Біля Ігоря немає ж нікого з близьких. Мати повернеться тільки через тиждень. Треба було її повідомити. Взяти в Марчуків адресу — їхня донька теж там — і повідомити.
О, вже знову суне порожня вагонетка.
ebooksa