Містер Гендерленд відповів, що це дуже негарна історія. — Просто дивно, — говорив він, — звідки ці нещасні орендарі беруть гроші, тоді як самі помирають з голоду. У вас немає табаки, містере Балфор? Ні? Гаразд, обійдусь і без табаки. Безперечно, їх почасти примушують платити. Джеймс Стюарт Дюрор (його називають Джеймсом Ґленським) — єдинокровний брат Ардшила, ватажка клану, має велику силу і дуже крутий з орендарями. А потім є ще й другий, його звуть Алан Брек…
— О! — вигукнув я. — А цей що?
— Що можна сказати про перелітного птаха! — промовив Гендерленд. — Він то з"являється, то зникає, сьогодні тут, а завтра щез. Спритний хлопець! Я б анітрохи не здивувався, якби він виглянув зараз он із-поза того куща дроку! Ви не носите з собою такої речі, як табака, га?
Я відповів, що не маю такої звички, і додав, що він уже не один раз питав мене про це.
— Можливо, — зітхнув законовчитель. — І все ж досить дивно, що у вас немає табаки. Так ось. Як я вже казав, цей Алан Брек — сміливий і відчайдушний чоловік і права рука Джеймса. Він уже засуджений, і йому тепер нічого боятися. Дуже ймовірно, що коли б один з орендарів почав упиратися, то дістав би кинджал у кишки.
— Ну й картина ж у вас виходить, містере Гендерленд, — зауважив я. — Якщо з обох боків тільки страх, то не хочеться більше й слухати про це.
— О ні, — заперечив містер Гендерленд, — тут, крім страху, ще є любов і самозречення, перед якими стає соромно за себе.
8 цьому є якась шляхетність, можливо, не християнська, а просто людська. Навіть Алан Брек, судячи з усього, що я чув про нього, заслуговує на повагу. В нашій частині країни є чимало негідників, які ретельно відвідують церкву і тішаться повагою людей, хоч насправді вони куди гірші від цього замороченого бідолахи, майстра проливати людську кров, містере Балфор. Так, так, нам слід було б повчитися у верховинців. Ви, мабуть, подумаєте, що я надто довго жив на Верховині? — додав він, усміхаючись до мене.
Я відповів, що зовсім так не думаю, бо сам бачив у верховинців багато такого, що викликало в мене захоплення; а коли ми вже торкнулися цього питання, то містер Кембл теж родом з Верховини.
— Слушно, — підтвердив він. — Кембли — значний рід.
— А що робить тепер королівський агент? — поцікавився я.
— Колін Кембл? — спитав Гендерленд. — Стромляє голову в осяче гніздо!
— Я чув, що він збирається силоміць вигнати орендарів, — вів я далі.
— Збирається, — відповів він. — Але, як то кажуть, це ще вилами на воді писано. Джеймс Ґленський поїхав в Единбург і знайшов там правника (напевно, Стюарта, бо всі вони тримаються один одного, як кажани дзвіниці), і той добився, щоб виселення припинили. Та знов утрутився Колін Кембл і виграв справу в суді державної скарбниці. Тепер я чув, ніби перша партія орендарів повинна переселятися завтра. Виселення почнеться з Дюрора, під самими вікнами Джеймса, що, на мою скромну думку, аж ніяк не можна назвати розумним.
— Ви гадаєте, орендарі боронитимуться? — спитав я.
— Припустімо, що вони роззброєні або принаймні вважаються беззбройними, — сказав Гендерленд, — бо ще багато холодної зброї приховано в затишних місцях. Крім того, Колін Кембл викликав на допомогу солдатів. Однак на місці його дружини я не почував би себе спокійно, поки він не повернеться додому. За цих Аппінських Стюартів ніколи не можна ручитися.
Я спитав, чи вони небезпечніші за своїх сусідів.
— Не сказав би цього, — відповів законовчитель. — У тому ж то й лихо, що коли Колін Рой доб"ється свого в Аппіні, йому доведеться починати все знову в сусідній місцевості, яка називається Мамор і є одним з володінь Камеронів. Йому як королівському агентові в цих землях доводиться виселяти орендарів з них обох; і, відверто кажучи, містере Балфор, я певен, що коли йому цього разу й пощастить уникнути смерті, то вдруге вже ніяк її не минути.
Так розмовляючи, ми йшли цілий день. Нарешті містер Гендерленд висловив своє задоволення, що так приємно згаяв час у товаристві друга містера Кембла, «якого, — сказав він, — я наважусь назвати солодкоголосим співцем нашого духовного Сіону», і запропонував мені звернути трохи вбік від Кінгерлоха й заночувати в його домі. Правду кажучи, я надзвичайно зрадів, бо не мав великої охоти знайомитися з Джоном Клеймором і після подвійної невдачі — спершу з провідником, а потім з джентльменом перевізником — трохи побоювався незнайомих верховинців. На знак згоди я потиснув священикові руку, і пополудні ми підійшли до невеличкого будиночка, що самотньо стояв на березі Лінні-Лоху. Сонце вже закотилося за пустельні Ардгурські гори, але ще освітлювало Аппінські скелі на другому березі. Затока була спокійна, мов озеро. Тишу порушували тільки чайки, що квилили над затокою. Вся навколишня країна мала якийсь урочистий і жаский вигляд.
Та не встигли ми підійти до дверей оселі містера Гендерленда, як він, на мій превеликий подив (бо я встиг уже звикнути до ввічливості верховинців), раптом шалено пробіг повз мене, вскочив у кімнату, схопив глек, маленьку рогову ложечку й заходився набивати ніс табакою. Потім добре прочхався і з досить дурнуватою посмішкою глянув на мене.
ebooksa