— З Джеймсом Ґленським, напевно, — промовив Ґленур, роздумуючи, і додав, звертаючись до правника: — Як ви гадаєте, він збирає своїх людей?
— У всякому разі, — відповів той, — нам краще почекати тут, поки підійдуть солдати.
— Якщо ви маєте на увазі мене, — заявив я, — то я не належу ні до вашої, ні до його партії. Я чесний підданий короля Ґеорга, нікого не боюсь і нікому нічим не зобов"язаний.
— Ого! Чудово сказано, — відповів агент, — Але я візьму на себе сміливість поцікавитись, що цей чесний чоловік робить так далеко від своєї батьківщини і чому він розшукує Ардщилового брата? Мушу сказати вам, що в моїх руках тут неабияка влада. Я королівський агент над деякими з тутешніх маєтків і маю дванадцять загонів солдатів у своєму розпорядженні.
— Повсюди ходять чутки, що ви надто круто поводитесь із своїми підлеглими, — кинув я трохи роздратовано.
Колін Рой усе ще з сумнівом дивився на мене.
— Ну що ж, — нарешті обізвався він, — ви сміливий на язик. Але я нічого не маю проти відвертості. Коли б ви запитали в мене, як знайти Джеймса Стюарта в який-небудь інший день, а не сьогодні, я пояснив би вам і побажав би щасливої дороги. Але сьогодні… Чуєш, Мунго? — І він знову обернувся до правника.
Та не встиг він мовити й слова, як з вершини пагорба пролунав рушничний постріл, і в ту ж мить Ґленур упав на дорогу.
— Ой, помираю! — зойкнув він кілька разів і змовк. Правник підхопив його і тримав на руках, а слуга стояв поруч, заламуючи у відчаї руки. Тоді поранений обвів їх повним жаху поглядом і простогнав несвоїм голосом, що вразив мене до глибини душі:
— Побережіться самі, я вмираю.
Ґленур намагався розстебнути камзол, ніби шукав рану, але пальці зісковзнули з ґудзиків. Потім він зітхнув протягло, голова його впала на плече, і він помер.
Правник не промовив жодного слова, але обличчя його витяглось і побіліло, як у мерця; слуга зайшовся плачем і кричав, наче мала дитина, а я стояв і з жахом дивився на них. Помічник шерифа при першому пострілі побіг назад, щоб поквапити солдатів.
Нарешті правник поклав мертвого тут-таки на дорогу, залиту кров"ю, і, хитаючись, звівся на рівні ноги.
Його рухи, очевидно, вернули мене до тями, бо я зразу ж кинувся до пагорба і почав швидко дертися вгору, вигукуючи при цьому:
— Вбивця! Вбивця!
Минуло так мало часу, що, коли я видерся на перший виступ і оглянув частину голої гори, вбивця ще не встиг далеко відійти. То був високий чоловік у чорному вбранні з металевими ґудзиками, в руках він тримав довгу мисливську рушницю.
— Сюди! — закричав я. — Він тут!
Вбивця кинув через плече швидкий погляд і побіг. За хвилину він зник на узліссі між березами, потім з"явився знову вже вище, і я бачив, як він, наче мавпа, дереться дуже крутим схилом угору. Потім він щез за бескидом, і більше я його не бачив. Весь цей час я теж біг за ним і вже забрався досить високо, як раптом хтось закричав, щоб я зупинився.
Зупинившись, я оглянувся й побачив унизу перед собою всю відкриту частину гори.
Правник і помічник шерифа стояли якраз над дорогою й гукали, махаючи руками, щоб я спускався вниз; ліворуч від них з лісу, що вкривав підніжжя гори, почали поодинці виходити з мушкетами в руках англійські солдати в червоних мундирах.
ebooksa