— Мені важко буде розлучатися з вами, Девіде, без жодних на те причин, — сказав Алан дуже поважно. — Коли ви знаєте щось таке, що плямує мою честь, то бодай в ім"я нашого знайомства скажіть, у чому річ. А якщо вам просто перестало подобатись моє товариство, то мені слід вважати себе ображеним.
— Алане, до чого ви все це кажете? Адже ви дуже добре знаєте он того Кембла, що лежить у крові на дорозі!
Він деякий час мовчав, а потім запитав:
— Ви чули коли-небудь приповість про «Чоловіка й Добрий Нарід»? — очевидно, він мав на увазі казку.
— Ні, не чув, — відповів я, — і не бажаю слухати.
— З вашого дозволу, містере Балфор, я все-таки розповім її вам. Море викинуло одного чоловіка на скелястий острівець, де, як виявилось, зупинявся дорогою в Шотландію і відпочивав Добрий Нарід. Острівець той називається Скерривор і лежить недалеко від того місця, де розбився наш корабель. Чоловік гірко ридав, нарікаючи на долю, що він не зможе побачити перед смертю своє мале дитя. Урешті король Деброро Народу зглянувся на нього і послав по дитину гінця; той приніс її в мішку й поклав поруч чоловіка, поки той спав. Чоловік прокинувся й побачив коло себе мішок, у якому щось ворушилося. Він, очевидно, належав до тих людей, які завжди і в усьому чекають найгіршого. Тож, перше ніж розв"язати мішок, він для більшої безпеки простромив його кинджалом, а розв"язавши, побачив там свою дитину вже мертвою. Мені здається, містере Балфор, що ви дуже схожі на того чоловіка.
— Ви хочете сказати, що ви непричетні до вбивства! — вигукнув я, сідаючи.
— Насамперед скажу вам, містере Балфор з Шооза, як друг другові, що коли б я навіть і хотів убити когось, то не зробив би цього на своїй батьківщині, щоб не завдати клопоту моєму кланові. І ви не зустріли б мене без шпаги й рушниці, з самою лише вудкою за спиною.
— Що правда, то правда — погодився я.
— А тепер, — сказав Алан, витягаючи кинджал і кладучи на нього руку, — я присягаюся священною крицею, що не вчинив цього вбивства й не замишляв його.
— Слава Богу! — вигукнув я, простягаючи йому руку. Та він наче не помітив її.
— І надто вже багато в нас розмови про якогось Кембла, — вів далі Алан. — Кембли не такі вже й рідкісні, скільки мені відомо!
— У всякому разі, — зауважив я, — ви не можете дуже докоряти мені, Алане, бо повинні пам"ятати, що говорили мені на кораблі. Однак спокуса й дія — не те саме, і я ще раз дякую за це Богові. Нами всіма може оволодіти спокуса, але холоднокровно вбити людину, Алане… — В ту мить я більше нічого не міг сказати. — Ви знаєте, хто це зробив? — спитав я, трохи заспокоївшись. — Ви знайомі з тим чоловіком у чорному камзолі?
— Я не звернув уваги на колір камзола, — схитрував Алан, — мені чогось здається, що він був синій.
— Мені байдуже, синій він чи чорний. Знаєте ви цього чоловіка? — наполягав я.
— Кажучи по щирості, я не міг би заприсягтися в цьому, — відказав Алан. — Правда, він пройшов дуже близько від мене, але сталося так, що саме в цей час я зав"язував поворозки на своїх черевиках.
— Ви можете заприсягтися, що не знаєте його, Алане?! — вигукнув я, ладний гніватись і водночас сміятися з того, як він викручується.
— Наразі ні, — відповів він. — Але мене часто зраджує пам"ять.
— Однак я досить ясно бачив, що ви навмисно показались, аби відвернути увагу солдатів на себе й на мене.
— Дуже можливо, — погодився Алан. — Так зробив би кожен джентльмен. Адже ми обидва непричетні до цієї справи.
ebooksa