Соло бунтівного полковника. Вершина

У кишені Шершуна зазвучала джазова мелодія. Генерал дістав телефон.

— Слухаю! Так. Ще не поїхав, але вже стою біля машини. Ні, не сам. З Ухалем. Отакої! Ти там за нами не організовував спостереження? Гаразд, підходь. Організуємо «нараду в Філях», — Шершун поклав мобільний до кишені. — Ще один Дон Кіхот Ламанчеський.

— Хто там ще?

— А як ти думаєш, який дурень, окрім нас з тобою, опівночі стирчить на роботі? Звичайно, Богдан Данилович, твій колишній наставник. Це ж він учив тебе азів оперативної науки? А тепер бачиш, як сталося? Ти вже генерал, а він ще ходить у полковниках.

— Володимире Дмитровичу, ви ж знаєте…

— Та знаю, знаю. З його поведінкою не бачити йому генерала ніколи. Хоча Зорію це все — до лампочки. Потужний мужик, справжній, не фальшивий. А ось і він, явився — не забарився.

2

Зорій, швидко потиснувши руки Шершуну й Ухалю, без будь-якого вступу схвильовано заговорив.

— Добре, що я вас обох застав — не потрібно буде розповідати двічі. Буквально півгодини тому мій Яруга, який мав доручення перешерстити колишніх наших співробітників, які можуть бути причетні до побиття олігархів Назарова, Бойченка та Клютова, доповів цікаву інформацію. Ви ж, Володимире Дмитровичу, пам’ятаєте, що після того, як луснула наша версія щодо причетності до «Терориста» Пацька, ми з вами дійшли висновку: характер скоєних злочинів може свідчити про те, що тут не обійшлося без професійно підготовлених людей, можливо, спецназівців. У мене останніми днями були форс-мажорні обставини, пов’язані з пошуком зниклого мого давнього товариша, і дещо випустив з-під контролю роботу по «Терористу». Але ви ж знаєте мого Яругу: часу не гає, і нюх у нього, треба сказати, дай Бог кожному.

— Не хочеться перебивати «оду вірності», але, якщо можна, ближче до тіла, — вставив Шершун.

— Так от, проаналізувавши обставини побиття олігархів і вивчивши всі особові справи звільнених за останні дев’ять років співробітників наших спецпідрозділів, Яруга зробив припущення, що вчинити замахи на олігархів міг колишній «альфівець» полковник Петро Крюк, який нині працює охоронцем у того ж таки Миколи Назарова.

— Ні хріна с-собі! — аж присвиснув Ухаль, який весь час удавав, що розповідь Зорія його мало цікавить. — Знову Петро Крюк!

— Чому «знову»? — тепер уже здивувався полковник.

— Та тут такі справи, Богдане, що, по-моєму, треба все обмізкувати спокійно, але швидко, — сказав Шершун.

— Зрозумів. Тут поруч є одне непогане місце, — Зорій кивнув у бік Прорізної. — І я певен, там знайдеться затишна кімнатка, де можна не лише поговорити…

— …а й повечеряти, — додав Шершун. — Правда, скоро вже треба буде снідати, але нічого — їдьмо!

— Тут нічого їхати — пройдемося.

У невеличкому кафе було шумно, грала музика, кілька молодих людей без фанатизму танцювали біля своїх столиків. Побачивши нових, незвичних для цього часу відвідувачів, до них кинувся адміністратор.

— Кімната Василя Валерійовича вільна? — Зорій зняв усі очікувані запитання.

— Так, Богдане Даниловичу, — пізнавши Зорія, з готовністю відповів адміністратор. — Проходьте, будь ласка. Та й сам директор у себе. У нього теж гості. Покликати?