Соло бунтівного полковника. Вершина

— Що? Яка атака? Та говори вже прямим текстом! Хто кого вбив? Кого викрав? Алло! Алло! Ти де? — Ухаль кинув телефон на стіл. — Оце ми накаркали…

5

— Що, Чіп, не чекав? — зненацька ззаду чийсь голос. Чопенко різко обернувся й побачив Петра Крюка, який стояв з наведеним на начальника охорони пістолетом.

— Чому «не чекав»? — спокійно відповів Чопенко. — Чекав. Тільки не тут.

— Ясен пень, що не тут. А де ж ти мене чекав?

— Он там, біля входу в підвали, — махнув той лівою рукою в бік моніторів і потягнувся правою під полу піджака, де за паском (надивився американських бойовиків) завжди був пістолет.

— Ще один рух — і ти труп, — різко сказав Крюк. — З’ясовувати, що до чого, у мене немає часу й бажання. Ти мене знаєш: найменша спроба схитрувати — твій перший і останній крок на той світ. Зрозумів?

— Угу.

— Тепер укладемо угоду: будеш робити те, що я скажу, — матимеш шанс зустрітися зі своїми рідними. Хоч і не скоро, бо світить тобі дальня дорога в казенний дім. А смикнешся — стріляю без попередження. Тепер обережно витягни пушку й поклади на підлогу.

Чопенко спокійно виконав команду.

— А тепер я ховаю свій пістолет у кишеню й ми йдемо до входу в погріб. Ще раз попереджаю: один підозрілий рух — і я стріляю. Своїм бодігардам кажеш, що ми йдемо разом виконувати вказівку Миколи Яковича, щоб забрати з лабораторії зразок товару для експертизи. Коли потрапимо всередину — підходимо до людини, на яку я вкажу поглядом, забираємо її з собою і повертаємося тим самим шляхом. Далі йдемо в гараж, сідаємо в будь-яку машину і їдемо в напрямку міста. Дорогою я тебе залишаю обдристати кущі, а сам із заручником рухаюсь туди, куди мені треба.

— Що, вирішив започаткувати власну справу й тобі потрібен наш алхімік? Так ми це можемо зробити разом, — спробував домовитися Чопенко.

— З таким гівном, як ти, я на одному гектарі не сяду. Ти потім біжи в СБУ з повинною — може, скостять кілька років і тоді ще вдасться побачити онуків. На волі.

— Нічого в тебе не вийде. До лабораторії вхід заборонений. Навіть мені. Та й за територію нас не випустять у таку пору й у такому складі — дуже вже підозріло…

— А ти не переживай, — Крюк підійшов до Чопенка ближче, підняв пістолет з підлоги, перевірив магазин, — набоїв вистачить, щоб покласти за кілька хвилин усю твою рать у маєтку. А я стріляти вмію, ти знаєш. Коротше — встав і пішов! Швидко!

Вони вийшли з будинку, перетнули двір і опинилися біля «пригребиці». Чопенко постукав, двері відчинив охоронець, який, побачивши свого начальника й Крюка, мовчки зробив крок убік, пропустивши їх. Коли вони спустилися східцями в погріб, Чопенко запитав:

— А далі що?

— Будеш визватись — для початку яйця відстрелю. — Крюк натиснув на потаємну кнопку. — Більше попереджень не буде.

Двері відчинилися. Перед ними стояли два охоронці з автоматами напоготові. Було зрозуміло, що тих, хто щойно увійшов, чекали. Далі все відбулося за кілька секунд. Крюк лівою рукою схопив Чопенка за піджак і смикнув на себе. Одночасно з правої кишені Крюка пролунав постріл, і один з охоронців упав. Другий натиснув на курок, кілька куль прошили Чопенка, а Крюк знову вистрелив — і охоронець ліг, як підкошений. Петро відштовхнув від себе бездиханне тіло Чопенка й переступив через трупи охоронців.

Тільки тепер він звернув увагу, що в залі, куди він так прагнув проникнути (і потрапив-таки не без вимушених жертв), людей небагато — з десяток. У всіх однаковий спецодяг — темно-сині халати, такого самого кольору легкі матер’яні шапочки й латексні рукавички. Роти й носи затуляли пов’язки. Люди стояли як укопані. Ніхто не крикнув, не заховався під стіл чи за шафи і навіть не пригнувся. Здавалося, їм усе байдуже.