Соло бунтівного полковника. Вершина

О,Сашко Тесля цю тему вивчив добре. Не зайве й майбутнім читачам роману нагадати, яке нечуване горе принесла українцям Перша світова війна. Особливо відчула на собі протистояння двох імперій Галичина, яка була ареною наймасштабніших і найкривавіших боїв між австрійськими та російськими військами. Війна завдавала великих збитків цьому багатостраждальному краю. Особливо потерпало мирне населення через брутальне поводження вояків — як австрійських, так і російських.

Австрійці й ті народи, які входили до цієї імперії, як і народи Росії, захищали власні інтереси. Українці ж не мали своєї держави. Вони не лише від когось гинули «за чуже», за чужу землю, за чужі ідеали, за чужі амбіції, за чужі інтереси, а й убивали одне одного. Українці — українців. У австрійському війську налічувалося 250 тисяч українських вояків, у російській армії — 3,5 мільйона українців. Водночас і Австрія, і Росія намагалися знищити сам український дух, український національний рух за визволення, за створення своєї держави.

Солдати воювали і гинули, а українська інтелігенція Західної України «страждала» і сподівалася на перемогу. Свою перемогу. Бо в цій шаленій м’ясорубці і Австрія, і Росія втрачали не лише солдатів. Вони виснажували свої матеріальні й моральні ресурси, що було на руку українцям, які мріяли про власну державу.

Третього серпня 1914 року майже всі наявні на той час у західних землях українські політичні партії зібрались у Львові й утворили Загальну Українську Раду. Політичні лідери розуміли, що саме зараз треба об’єднати зусилля всіх партій, щоб виробити єдині гасла, єдину тактику і єдину поведінку під час боротьби двох світових гігантів, двох агресорів.

Загальна Українська Рада на чолі з авторитетним парламентарем Костем Левицьким ухвалила: підтримувати Австро-Угорську монархію в боротьбі проти Росії. Перемога Австрії мала стати і їхньою перемогою. Що більшою буде поразка Росії, то швидше українці досягнуть своєї заповітної мети — свободи й державності.

Сашко знайшов уже написані сторінки, де йшлося про розмову Юліана й Олексія Бучацьких про перші дні війни.

«— «Наш найзапекліший ворог — Росія!» — вигукнув хтось у залі, — розповідав далі Юліан братові. — У мене було якесь подвійне відчуття всього, що відбувалося на цій Раді. Деякі радикальні висловлювання й заклики мене просто шокували. Але я не знаю, що з того, що відбувалося у Львові, можна вважати позитивом, а що — передмовою до трагедії.

— Політичні гасла й наміри — це добре, — отець Олексій розумів тривогу свого брата. Вони у всьому були однодумцями. — Але потрібна і своя сила, яка стала б хоч якоюсь гарантією наших майбутніх здобутків. Власних. Реальних.

— Рада висунула ідею створення своїх, українських воєнних загонів, — Юліан на мить замислився. — Але маю сумнів, що австрійці дадуть нам це зробити».

Так, яка тільки сила мистецтва, яка сила мети! Сашко Тесля ще раз перечитав уже написаний діалог. Жоден кадебіст Сашкові не завада! Він знає, що писати. Він зараз про все напише. І до дідька всіх кадебістів. Даєш Першу світову! Так-от, брати Бучацькі обговорюють її початок. Незабаром з’ясується, що на заклик Ради вступити до українського війська відгукнулося понад 28 тисяч українських юнаків, яким було зрозуміло, за що треба воювати. Ці національно свідомі юнаки ладні були битися на боці одного з учасників світової війни, але за свою українську державу. Ідейно вони були підготовлені в таких організаціях, як «Пласт», «Сокіл», «Січ».

Але ця ініціатива, за якою бачилася перспектива створення великого війська, не сподобалася полякам. Вони все зробили, щоб українські формування, які спочатку називалися Українським легіоном, а потім були перейменовані на Українських січових стрільців (УСС), налічували тільки 2,5 тисячі вояків. Інших охочих включали до австрійських дивізій.

Об’єднана політична сила, репрезентована у Львові, не була єдиною українською політичною силою, здатною підтримати Габсбургів. Свою політичну організацію — Союз визволення України — в цей час теж створили у Львові соціалісти на чолі з Володимиром Дорошенком та іншими, які втекли з російської України. Саме вони першими серед українських організацій проголосили своєю метою утворення самостійної української держави. Задля досягнення цієї мети СВУ був готовий співпрацювати з Австрією й Німеччиною проти Росії.

На початку вересня 1914 року російська армія перейшла в наступ. Загальна Українська Рада і СВУ мусили тікати до Відня. Утік на Захід і майбутній теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов. Саме він спочатку очолив створений Союз визволення України.

Тесля добре вивчив теорію Донцова. Там, на думку Сашка, нестиковок, абсурду й талановитості намішано було чималенько. Але хоч би як змінювалися протягом життя його погляди й теорії, одне залишалося незмінним: Росія — ворог України, а Україна має бути самостійною державою. Письменник планував на прикладах деталей з життєписів Донцова та інших українських діячів показати історію української еміграції, зв’язок з Україною, боротьбу чекістів із закордонними частинами ОУН та її прихильниками в Україні. Саме в цій частині роману Тесля планував показати деякі деталі знищення енкаведистами ватажків українського націоналістичного руху: Петлюри, Коновальця, Ребета, Бандери.

«Юліан Бучацький був соціалістом за переконаннями, але в організації СВУ не перебував. Тому з військами Габсбургів, що відступали, не втік, а залишився у своєму маєтку», — знову перечитав написане раніше Тесля.

Бачите, товаришу кадебіст, не думаю я про вас. Працюю — і квит. Ну, й що було далі? А ось що. Окупувавши Східну Галичину, російські війська почали масові екзекуції українців. Водночас австрійці повірили полякам, що їхній військовий провал трапився через «зраду українців». Австрійці, а особливо угорці, сотнями страчували українців, тисячами гнали в Австрію, в концтабори. Тисячі українців гинули від хвороб.

Наступаючи на Галичину, росіяни переконували всіх, що просто повертають собі те, що завжди належало їм. Вони почали масовий наступ на «мазепинство». Ці дії царського уряду підтримали українські русофіли, які спочатку повтікали до Росії, а тепер повернулися з російськими військами. Таким чином, відбувалося те, через що завжди страждала Україна: одні українці «їли» інших.

Почалися не лише політичні утиски. Закривалися українські школи, культурні заклади, періодичні видання, почалися гоніння на греко-католицьку церкву, яка тоді домінувала в Галичині. Священиків цієї церкви сотнями вивозили до Росії, а в Галичину завозили російських попів. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, авторитет якого зріс від того ще більше, бо він відмовився тікати з австрійцями.

«— Як швидко прийшла весна, — Юліан Бучацький хотів відволікши думки свої і брата від сумних звісток. — Сонце гріє майже по-літньому. В Карпатах уже розтанув сніг, хоча надворі лише квітень. Я вже у другій декаді місяця без жодних зусиль прогулювався гірськими стежками. Та й дороги швидко підсохли».

Творю, товаришу кадебіст, творю! Ви ж навіть не підозрюєте, що австрійці пішли в наступ і до травня 1915 року відвоювали майже всю Східну Галичину. Відступаючи, росіяни «захопили» з собою кілька сотень заручників — українських впливових діячів. Втекли з росіянами і русофіли, роль яких у Західній Україні зійшла нанівець.