А ця влада знала, що робила. Її сателіти в Києві, лише «правильно» розуміючи політику Москви з мовного питання республік-васалів, могли втриматися в керівних кріслах та й узагалі в них потрапити.
І саме в тих літературних гуртках, де народжувалося й дедалі наполегливіше та голосніше про себе заявляло вільне українство, влада бачила потенційну небезпеку самим основам «інтернаціоналістської» політики Кремля. І одним з основних завдань КДБ в Україні, як і в решті союзних республік, було негласне придушення рідного слова, вільного слова, правдивого слова.
Тому, щоб знати, вивчати і вчасно локалізовувати «негативні» процеси в середовищі молодих творчих людей, які, звісно, завжди радикальніші за дорослих, КДБ вербувало з-поміж них агентів, котрі доповідали про все, що діється в цих гуртках. При цьому КДБ добирало на ці ролі не якихось нездар або середнячків, що і самі нічого не вміли, і вплинути на будь-кого не могли, а в око оперативника завжди впадали найбільш активні, перспективні та найнеслухняніші. Завербувати такого вважалося серед оперів найвищим пілотажем і оцінювалося начальством дуже високо з можливістю швидкого просування по службі.
Одним із таких перспективних і не без Божої іскри був Олександр Тесля…
— Як справи з написанням роману? — Зорій давно чітко засвоїв, що Сашка медом не годуй — дай поговорити про його роман. Коли Тесля виговориться, можна порушувати будь-які питання й давати складні завдання.
— Потихеньку рухаюсь.
— Та склепав би детективчик, і справі кінець, грошики в кишеню — і на Канари. Скільки вже пишеш? Хочеться й мені застати живим твій тріумф, коли весь світ проситиме автограф у видатного письменника сучасності. Шкода, що я не зможу похвалитися оточенню, що знаю тебе близько й навіть дружу з тобою.
— Ви іронізуєте, Богдане Даниловичу, — не образився Сашко. — Не так усе просто. Ідея написати книжку виникла в мене давно, але висновок про те, що сюжет її має відрізнятися від того напливу «новоруської чорнухи» — прийшов значно пізніше. Спочатку мені теж хотілося «зварганити», як ви кажете, такий собі бойовичок з головним героєм типу непереможного агента-007. Але коли з’явилися на розкладках сотні, тисячі книжок-«мягкотєлок»…
— Що за «мягкотєлки»? — перебив Сашка Богдан Данилович.
— Я так називаю книжки з м’якими палітурками. Здебільшого — російських авторів. А потім, коли на екрани виплеснули десятки бойовиків російського розливу на кшталт «Бандитського міста», «Бригадира», «Вальсу Турецького» тощо — стало зрозуміло: така дрібнота — тільки на сьогодні. Завтра про неї ніхто не лише не згадає, а навіть не зможе відрізнити героїв один від одного. Надовго залишаються тільки книжки, які мінімально відтворюють стан політичного життя, що відбувається саме сьогодні, тобто тоді, коли пишеться книга.
— А мені сподобались і «Бандитське місто», і «Бригадир», — Богдан Данилович заводив Сашка. Він любив слухати його розмірковування про літературу, про мистецтво взагалі. Тесля знався на цьому добре, і Богдан Данилович багато чого вчився в письменника.
— Не заперечую. Є серіали й непогані. Але щодо книжок, то вічні з них ті, які порушують теми кохання, людських стосунків, підлоти і героїзму, незалежно від того, де ті люди живуть і що роблять. Політика й історичні ПОДІЇ — лише тло. Написати, як хтось боровся з Горбачовим чи Єльциним, можна, але через десяток, не більше, років унизу, у виносках, на кожній сторінці треба буде під зірочкою пояснювати читачам, ким і хто були ті люди.
— Згадав анекдот, який шокував нас, співробітників КДБ, на початку вісімдесятих. Приблизно в другому столітті третього тисячоліття на іспиті з історії на запитання, хто такий Леонід Ілліч Брежнєв, один студент відповів: «Дрібний політичний діяч епохи Солженіцина». Тоді за подібні анекдоти не один поплатився навчанням у вузі, а дехто навіть волею, — Богдан Данилович задумався, щось згадавши своє.
А Тесля вів далі:
— Історичні події, починаючи з Першої світової війни, й потім складні історичні реалії та подальший їх розвиток — це
справді тло для того, щоб показати людські стосунки, виписувати які я намагаюсь оригінально й цікаво. Так поступово й вималювався основний підхід до написання книжки — складні людські стосунки на тлі складних історичних подій. Думаю, не я перший до цього дійшов. Але саме цей варіант — для мене.
— Коротше кажучи, ти надумав писати «людську трагедію», — сказав Богдан Данилович знову з дрібкою іронії.
Як було не знати цьому літньому полковникові, що людське життя — це і трагедія, і комедія, і взагалі — драма. Але Сашко Тесля, своїми словами ще раз наголошуючи, що в ньому глибоко сидить філософське начало і що кожна його, навіть найпростіша, думка несе в собі непросту формулу людського буття, цим самим завжди викликав у Богдана Даниловича не лише повагу, а давав йому можливість безпосередньо долучатися до того величного й складного, заплутаного й цікавого, що називалося мистецтвом, культурою, літературою.
А Сашко, вловивши в словах полковника ту легку іронію і не звертаючи на це уваги, вів далі:
ebooksa