— Мені ніяк не вдавалося почати писати свою книжку. Попри зайнятість і роботу над іншими книжками, статтями, я весь час шукав щось таке, що дало б мені можливість вийти з цього кола невизначеності, стало б тим початком чи базою, з яких би я стартував. Я багато читав. Читав різне, перечитував те, що колись читав і що вже й забув. Не смійтеся, але я, наприклад, ще раз перечитав «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі. Колись, ще в інституті, я брав у руки цей твір. Але хіба тоді, в 21 рік, було до Данте!?
— Так само, як у сорок років я намагався прочитати «Два капітани» Каверіна. Зрозумів, що кожній книжці — свій час. Зараз, у зрілому віці, потреба повертатися до книжок юності все ж виникає. І це здається іноді надто смішним.
— Про «Божественну комедію» я прочитав тонну критичної літератури. Потім почав читати «Пекло». Дійшов до четвертого кола і зрозумів, що далі не читатиму. Така нудота… Знаю, що багато людей захоплюється цією книжкою. Для мене ж стиль XIX століття — ще сяк-так. Але нині читати таку муть!? Хоч від вас, надіюся, не почую, мовляв, неук, не зрозумів…
— Та ні! Я згоден. Це ще страшніше, ніж «Фауст». Там філософська блювотина, проте є якісь світлі зрозумілі думки. Де ж те блаженство читання, правда?
— Отож. Класика саме в цьому мало мені допомогла. Коли я ще тільки обмірковував сюжет, вигадував героїв, їхні родинні лінії, то дедалі глибше й глибше поринав в історію, далі й далі відсовував ту межу, з якої хотів почати розповідь про своїх героїв. — Сашко наче міркував уголос, а не розмовляв із полковником. — Думав почати з передвоєнного періоду — дуже помітної віхи в історії українського народу, з приєднання 1939 року західних земель до України. Але ті події, про які хотілося написати, зумовлені ще більш ранніми. І вийшло так, що я відсунув ту грань аж до початку Першої світової війни.
Збирався, так би мовити, мазками означити той період, мовляв, предки героїв — звідти, з того часу. Але коли почав глибше вивчати минувшину, почитав не лише істориків, а й письменників, мемуари свідків тих подій, зрозумів, що та епоха, можливо, ще цікавіша, ніж сучасність. Так я заново відкрив для себе Цвейга з його описаннями передвоєнного часу, а також інші книжки про Першу світову.
— Знаю ці твори, читав запоєм «Вчерашний мир. Воспоминания европейца», — Богдан Данилович був задоволений тим, що Сашко згадав у розмові саме ці книжки, і полковник мав нагоду ще раз засвідчити перед письменником, що й він не зовсім дурень, дещо теж читав.
— Тож мені й захотілося якимось чином більше акцентувати увагу на тому часі й перекинути місточок до сучасності, поєднати ці дві епохи, в яких живуть і діють герої кількох поколінь, — погляд Сашка в цей час був замріяним, наче він був десь далеко-далеко, можливо, в тій епосі, про яку говорив. — Але обсяг навіть роману не безмежний. Усе треба стисло викласти, інакше — нецікаво буде читати. А взагалі-то я отримую величезне задоволення від самого процесу вивчення цих матеріалів.
— Ми історії по-справжньому не знаємо, — підтримав письменника Богдан Данилович. — Те, чого вчать у школі, — жалюгідна подоба науки.
— Авжеж. Здавалося б, життя майже закінчується, навіщо тобі знати, що було на початку XX століття, тобто сто років тому? Ні, цікаво! Та й потрібно було для роману…
— Олександре, скажи правду: скільки років ти пишеш оцей свій роман?
Сашко Тесля відповів не зразу. Здавалося, він щось підраховував, згадував, оцінював, щоб сказати максимально точно, не збрехати, не схибити. Але в цей час він думав зовсім про інше. Сашко вже твердо знав: щоб написати щось талановите, треба неймовірно страждати. Або, точніше, перестраждати. Якщо в художника не було в житті чогось такого, що пошматувало б його серце й розкраяло душу — жодного путящого твору, чи вірша, чи роману, чи картини з-під його руки не вийде.
— Усе життя, Богдане Даниловичу, все життя. І боюся напророчити, але мені іноді здається, що я мій роман писатиму до своєї кончини.
— Та що ти таке говориш!
— Справді. Іноді, думаючи про той час, коли візьму в руки сигнальний примірник віддрукованого твору, я не можу уявити собі, як це буде. Більше того, не маю жодного передбачення, не можу навіть приблизно спрогнозувати, як сприйметься мій роман. Що про нього скажуть люди, як перемиватимуть кісточки недруги й стримано хитатимуть головами доброзичливці. Словом, я не бачу тих картин майбутнього. Це єдине в моєму житті, чого я не можу чітко уявити. Тому…
— Тому, — перебив Сашка Богдан Данилович, — ти зобов’язаний швидше дописати свою нетлінку, дати прочитати мені й почути щирі критичні зауваження. О, я вмію критикувати. Ти ще не знаєш, як я це вмію робити. А ще можеш попередньо дати почитати своєму приятелю Іванові Цюбі. Хто-хто, а він у цьому неперевершений професіонал.
Краще б Зорій цього не казав. Тесля враз спохмурнів, замкнувся в собі й до кінця розмови проронив лише кілька слів. Богдан Данилович зміни в настрої письменника помітив не зразу, дійшло до нього це лише в кабінеті, коли він проаналізував розмову з Теслею. А поки що Зорій, нарешті, сказав, навіщо покликав Сашка на зустріч.
— Ми з тобою, скільки спілкувалися, не раз обговорювали ситуацію щодо політичних подій у нашій країні. І позаяк ми одне одному довіряли завжди (сподіваюся, довіряємо й тепер), то обговорення ті були цілком відвертими. Іноді наші висловлювання межували з незамаскованим політичним фолом. Особливо не боявся висловлюватись я. Ти пам’ятаєш, що найбільше діставалося від мене нашій недолугій владі. Спочатку ти навіть думав, що це з мого боку провокація.
Тесля хотів було щось сказати, але Зорій жестом його зупинив, мовляв, не перебивай.
ebooksa