Зовсім недавно загинув у поїзді Стас — непогана, в принципі, людина; Зорій не тримав на нього зла, хоча в хвилини відчаю, пов’язані зі зрадою (чи ж зрадою?) дружини, полковник провину за те, що сталося, покладав і на приятеля. І хоча Зорій зовні майже не зреагував на повідомлення Надії про загибель Стаса, він переживав і навіть подумував, що катастрофа сталася не просто так. Саме після смерті Стаса Богдан Данилович знову замислився про Янголятко. І ось хвороба Любові…
Богдан Зорій не вірить у Бога. Точніше — не дуже вірить. Але нині він починає розуміти, що людині, яку Богдан любив усе життя, Янгол готовий помститися за те, що вона вважає його винним у тому, що трапилося з її дочкою. Звичайно ж, так вона вважає.
Тож Богдан дедалі більше й більше думав про своє Янголятко. Воно, саме воно вело його по життю. Можливо, за дорученням Бога, але, безперечно, і з власної ініціативи рятувало Богдана десятки, сотні разів, коли без допомоги згори годі було вийти з ситуації, яка загрожувала Богданові втратою найдорожчого, що дає нам доля й Усевишній — життя…
А Янгол Богданів бачив усе. Богдан відчував це і не раз переконувався, що він є. І що його Янгол — найкращий і найвідданіший у світі.
Так, мабуть, думають усі, які відчувають своїх янголів. Але саме Янгол Богданів, його особистий охоронець, був не лише найдобрішим, а ще й поступливим, і не лише вмів, а й любив пробачати Богданові деякі його витівки. І не тільки тому, що то його прямий обов’язок, як і всіх янголів. Богданів Янгол був особливим, як і сам його хазяїн.
А Янгол у тяжкі дні, в складних життєвих ситуаціях, у які потрапляв часто-густо Богдан, неначе опускав над своїм підопічним якийсь захисний прозорий ковпак. Об нього розбивалися всі негативні флюїди Богданових недругів і «доброзичливців».
Богдан має свого Янгола-хранителя, як, мабуть, мають його і Сашко Тесля, і Віктор Яруга, і Петро Крюк, і багато інших людей. І кожен з них захищає свого підопічного, того, на кого вказав Перст Божий. Інтереси смертних людей, яких невідомо для чого Бог сотворив і на голови яких посилає різні випробування, у тому ж таки даному Всевишнім житті часто-густо не лише не збігаються, а радше — навпаки: у кожного свій інтерес. І кожен із людей ходить під таким собі ковпаком свого янгола.
Чи ж воюють між собою янголи, коли інтереси їхніх підопічних перетинаються, а то й коли між ними спалахує ворожість або справжня війна? Як і хто перемагає? Чи янголи в такі часи полишають «закріплених» за ними людей? Мовляв, розбирайтеся, дурні, самі.
Зорій швидко зачинив свій кабінет, вийшов на вулицю й попрямував туди, куди останнім часом частенько заходив. До Володимирського собору швидким кроком іти хвилин п’ятнадцять. Богдан Данилович перетнув Володимирську, минув Золоті Ворота, зліва залишився Оперний театр, посигналила автомобільною тиснявою вулиця Богдана Хмельницького. Аж ось і найголовніша, найбільш намолена київська церква.
Полковник піднявся східцями центрального входу, перехрестився тричі, вклонився та зайшов усередину. Купивши свічки й розставивши їх біля великих ікон Спасителя, Божої Матері та ще кількох святих, помолившись за здоров’я і за
упокій, Зорій зайшов у невеличке приміщення, де стояв чималенький казан, з якого літня жінка розливала охочим у різний посуд святу воду. Позаду подіуму з казаном — велика ікона Святої Марії.
Богдан Данилович, привітавшись із тіткою як із доброю знайомою, сказав:
— Тітонько, в церкві людей зараз майже немає: чи не могли б ви ненадовго зачинити цю святу кімнату, щоб я міг тут помолитися. Ось вам пожертва на храм, — і Зорій простягнув старенькій двісті гривень.
— Добре, синочку, молися. Мені якраз треба дещо тут порозставляти. Я тобі не заважатиму?
— Ні, — промовив швидко Зорій і, не чекаючи, коли служка почне щось робити, пройшов у самісінький куток під ікону, став на коліна, нахилив голову і став молитися.
Богдан Зорій молився ревно, як не молився ніколи в житті. Він просив Діву Марію, Ісуса Христа, всіх святих, яких пам’ятав, щоб Вони зупинили його Янголятко й не дали помститися його Любові. Богдан Данилович хрестився, плакав, бив поклони, знову хрестився і знову плакав.
Скільки б іще тривала ця Велика Молитва звичайного грішника, коли б не тітка. Вона підійшла до Богдана, поклала руку на його плече й тихо промовила:
— Подивися на ікону і прислухайся. Хіба ти не чуєш?
Богдан підняв голову і глянув на лик святої. Мати Ісуса дивилася кудись повз Зорія, і він не помітив у її погляді жодних змін. Але Богданові здалося, що навкруги наче все загуло, загриміло й почулися невідомо звідки слова, буцім узяті з Біблії:
«Тобі проститься, тільки якщо ти візьмеш усі провини інших, за кого відповідальний, на себе. Не одного чи однієї, а всіх. За всіх вважатимешся винним саме ти. Ніхто більше
ebooksa