— тільки ти. Чи готовий ти відповідати за все і всіх перед Богом?»
— Так, так, так, — насилу стримався, щоб не закричати, Зорій.
І знову, наче з небес:
«Її прощаю! Вона варта того, ти — ні! Але через неї прощаю й тебе!»
Ні, з нього, напевно, досить. Він усе, що тільки міг, зробив. Зробив найголовніше у своєму житті — спробував привести до влади нормальних, чесних, порядних людей. Принаймні досі він їх такими знає. І не хочеться йому бути свідком того, як вони, ті його чесні люди, почнуть змінюватися. Мімікрія — штука заразна. Тим більше, що Зорій упевнений: уже до штурму владної вершини, готуючи відповідні атрибути й спорядження, приміряються інші…
Ще ніхто з його справжніх соратників не знає, що Богдан Данилович, який щойно вийшов з будинку СБУ, вже здав в управління кадрів своє службове посвідчення. Хоча, можливо, зробив він це зарано. Ще ж не узаконено зміну влади. І ті, які вже готові господарювати в нових кабінетах, і ті, які їх ще не встигли звільнити, вірять, що очікувані зміни найближчим часом стануться.
Богдан Зорій, як і всі його соратники й друзі, не знали, що їх чекає попереду. Ще по-справжньому люди не дізналися про ганьбу й приниження (мабуть, усе-таки заслужені) їхнього Президента, який так упевнено й безкарно зі своїми сателітами знущався з народу і грабував країну.
Україна тільки-но стала свідком і учасником хвилі гніву, яка, здавалося, знесе все те опіння, зародить надію у цілої нації на справедливість і покарання винних у тих нещастях, які пережив за багато десятиліть цей убогий і загнаний, цей мужній і все-таки щасливий народ. І Україна ще не знала, що багатьом її надіям так і не судилося збутися…
Богдан Данилович із сумом подивився на будинок, темний фасад якого нещодавно намагалися перефарбувати в світліший колір. Більше того, його хотіли зробити білим.
Але фарба не вдалася. Мурований монстр на Володимирській, 33 навіть після перефарбування так і залишився стояти сірим.
Зорій дивився з вікна квартири на своє улюблене місто, найкраще місто в цілому світі. Київ розкинувся буйною зеленню на крутих пагорбах правого берега Славутича. І лише де-не-де між кучерявих заростей Дніпрових схилів незграбно й неприродно стирчали якісь химерні дахи сучасних висоток.
Богдан згадав останні роки свого життя, насичені подіями так, що подумати про самі події було ніколи. Але зараз — можна.
Так, Богдан вважав свою місію на Землі виконаною. Крім того, він помстився всім. Усім, хто хоч колись його серйозно скривдив.
Він — вільний. Теорія помсти доведена — за все треба відповідати.
Якби тільки хто знав, яке це солодке слово — помста…
…Кілька разів поспіль теленькнув дзвінок вхідних дверей. Богдан, ще перебуваючи в ліричній задумі, не спитавши «хто там», відчинив. На порозі стояв сивий чоловік років шістдесяти-шістдесяти п’яти у військовій формі генерала. У руках він тримав картуз. Видно було, як генерал ним щось прикриває.