Соло бунтівного полковника. Вершина

— Та не це, — засміявся Зорій. — Дані на агента повтори. Навчив на свою голову, тепер ось маю. Гуморист, їдять його мухи…

З

Ой, Богдане Даниловичу! Мабуть, недалеко від істини ви були, коли казали, що є люди, які й вас можуть надути. Довіряти в таких службах, у якій ви працюєте, — ризикована справа. Чи ж не багато ви довіряєте одній людині? Чи добре ви знаєте цього хлопця на ім’я Віктор? Чи ж можна цілком виключити, що й цей, здавалося б, вірний і відданий Богданові Зорію і справі, яку затіяв полковник, колега й друг в одну прекрасну мить не стане по другий бік барикади? І хто такий насправді Віктор Яруга?

Богдан Данилович Зорій, здавалося, знав про Яругу все.

Він його вивчав давно, скрупульозно й ретельно, навіть використовуючи технічні засоби. Вдома у Яруги майже півроку працювали пристрої, які давали можливість прослуховувати й візуально контролювати все, що діялося в квартирі. Такі заходи здійснювалися цілком законно, бо кожний співробітник органів державної безпеки під час вступу на службу давав згоду на свою перевірку із застосуванням технічних засобів. Хоча практика засвідчувала, що жоден зі співробітників, хто попався на якомусь порушенні закону, навіть не подумав, що він може бути під наглядом своїх колег, у тому числі й співробітників оперативно-технічного управління. Відомий зрадник, полковник радянських спецслужб Пеньковський навіть навчав у вищому навчальному закладі КДБ своїх юних колег, як відриватися від зовнішнього спостереження, як непомітно проводити зустрічі з агентами, як правильно поводитися, щоб не погоріти на тайниковій операції, як виявляти в кімнаті «жучки» тощо. І всі ці заходи його колеги на службі протягом кількох місяців здійснювали щодо нього, а він зрозумів це лише тоді, коли його викрили.

Так ось, Зорій про Яругу знав усе. Навіть, здавалося, знав, що той думає. Особливо Богдан Данилович добре вивчив повсякденне життя свого колеги, коли той був поза службою. Ось що міг би розповісти Зорій про Віктора, якби виникла така потреба.

Крім того, що Яруга прекрасний співробітник і добрий товариш, він — розбитний, талановитий мужик, який грає на багатьох музичних інструментах, гарно співає, спортсмен, пише вірші, знається на літературі, мистецтві, ненавидить непрофесіоналізм, нахабство бездар як у чекістському середовищі, так

і,наприклад, у мистецтві. Але найулюбленішою справою Яруги було читання книжок.

У Віктора — складні стосунки з дружиною. Зорій не раз порівнював їхні стосунки зі своїми стосунками з дружиною і бачив: у них вони простіші й відвертіші, ніж у Богдана Даниловича. Віктор легко переносить флірти дружини Тетяни й сам не пропускає жодної спідниці.

Як зрозумів Зорій, Віктор Яруга змінював жінок частенько не тому, що вони йому набридали чи він не влаштовував їх як мужчина. Просто одним з улюблених занять Віктора з жінками були його розповіді про себе, про своє життя, про свої пригоди, свої можливості, достоїнства й таланти. А цього всього у Віктора Яруги було вдосталь. Він справді був талановитою людиною й проживав дуже цікаве, сповнене пригод і різних надзвичайних ситуацій життя. Його, можливо, саме за це й любили жінки. І за те, що він пережив це все, і найбільше, мабуть, що про свої пригоди він розповідав відверто, цікаво й так переконливо, що йому беззастережно вірили.

Але наставав час, коли все було переказано в різних інтерпретаціях по кілька разів, а життя триває, треба жити зараз, сьогодні, а не згадувати минуле. І ось тут Яруга починав нудьгувати. Жодна з пасій Віктора його не цікавила настільки, щоб він міг з нею чи для неї просто жити новим життям, без минулого, без спогадів про нього.

Ні, Віктор без минулого не міг, а воно вже нікого з давніх пасій не цікавило, бо було надто відоме. Тут уже втримати Яругу — безнадійна справа. Він вислизав з рук чергової дами так уміло і спритно, що донедавна кохана й мила жінка дізнавалася, що Віктор уже «не її», надто пізно й останньою. Як зраджена дружина дізнається останньою про невірність свого чоловіка. Аналогічно ж можна сказати й про чоловіка, який може роками вирощувати на собі роги, не підозрюючи про їх існування…

…Але сьогодні Богдан Данилович Зорій довіряє своєму колезі й другу Вікторові Ярузі як самому собі. І поки що якихось причин вчиняти по-іншому в полковника немає.

4

«На вирубки, тобто в ті місця, де не так давно вирубали дерева, Софія любила ходити сама. Ці ліси вона знала, тут багато разів бувала з батьками та братом. Софія навіть пам’ятала найкращі грибні місця, прямувала просто до них, минаючи привабливі галявини й вибиті давніми руслами гірських потічків ущелини, захаращені старими напівтрухлими поваленими деревами. Вона збирала гриби, наспівуючи улюблені пісні, яких її навчила мати.

Дівчина зовсім не боялася лісу. Вона могла зайти надто далеко, знаючи, що завжди знайде дорогу назад.

Того спекотного серпневого дня Софія, назбиравши повний кошик грибів, помітила, як у лісі зненацька потемніло. Вона підняла голову й крізь густі шати старезних ялин побачила, як небо вкривали чорні хмари. Невдовзі гримнуло. Вдарила блискавка. Почалася злива.

Софія не була зніженим дитям і виросла загартованою природою юнкою. Не раз бігала з однолітками босоніж по калюжах під час літньої зливи й опісля, коли калюжі, в яких ще кілька хвилин тому надувалися й лопалися великі й дрібні бульки, були теплі від нагрітої пекучим літнім сонцем землі.

Але злива цього разу була такою, що Софія аж злякалася. До дому кілометрів п’ять, треба десь дощ перечекати. Дерева — слабкий захист, ще й небезпечний, бо блискавки, які краяли небо одночасно з тріском розрядів, свідчили, що хмара — саме над тим місцем, де була зараз Софія. Вона знала з дитинства, як небезпечно ховатися під деревом під час грози. А дерева були скрізь, тому дівчина просто йшла, бадьорилася, намагаючись не панікувати й не звертати уваги на те, що вся змокла й навіть уже ловила дрижаки.

5