— Я Вам, мамо, ніколи ні в чому не перечила. Не робитиму цього й зараз. Але, думаю, Ви добре знаєте
свою дочку, щоб бути певною: якщо я вирішила зробити саме так, то маєте вірити мені й моїй щирості. Хоч те, що відбувається зараз і що має відбутися, не зовсім вкладається в логіку моїх вчинків. Та бачить Бог: Ваша дочка зробила нелегкий вибір. І цей вибір — мій. За нього перед собою і перед моїм майбутнім відповідатиму я особисто. І тільки я. Повірте, мамо, моя честь і честь нашої сім’ї — нероздільні. Я мушу дбати і про перше, й про друге.
— Про яку честь ти говориш? До чого тут честь? Ти кажеш правильними словами зрозумілі речі. Але саме це мене і хвилює… Щось трапилося таке, про що я не знаю чи не маю знати? Мені здається, ти чогось не розповіла матері…
— Повірте, мамо, Ваша дочка особисто не зробила нічого такого, за що Ви з татом могли б червоніти. Я ж кажу: Ви мене добре знаєте. Як ніхто інший…
— То ж бо й воно, — матушка вже була цілком упевнена — щось тут не так, чогось дочка недоговорює. — Твоє рішення таке несподіване, що по волі чи по неволі беруть сумніви, що ти це вирішила сама, добровільно.
— Мамо!..
— Так, дочко! Ми з татом неволити тебе не будемо. Ти вже доросла, щоб самостійно вирішувати. Але дозволь тобі ще раз нагадати: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся…
При слові «брехня» Софія зашарілася й відвела очі, чим ще раз підтвердила підозри Стефанії.
У сім’ї Бучацьких завжди панували правдивість, відвертість у стосунках. Софії кортіло сказати матері правду, розповісти, що сталося того злощасного дня в лісі… Але вона не могла. Софія пам’ятала ще одне мудре народне прислів’я: бережи честь змолоду. Виходило, що тої честі Софія вже не мала. Та й про що розповість вона матері? Сама ж нічого не пам’ятає, навіть не знає, як те все сталося.
Ні, хай мама вибачає… Софія сама нестиме цей тягар. Надто сильно вона любить своїх рідних і
дорожить честю сім’ї, щоб особисте поставити над благополуччям найближчих їй людей.
— Мамо, я вирішила. Зрозумійте мене… Хай буде так.
І ці слова прозвучали не зовсім упевнено, що знову-таки додало сумнівів Стефанії: щось Софія від неї приховує. Але перечити дочці не стала».
З
— Вікторе, хочу дещо уточнити після нашої розмови, — Богдан Данилович з Яругою повільно йшли вулицею до головного офісу СБУ. Іноді співробітники Служби після обіду дозволяли собі прогулятися Володимирською, пройтися до Золотих Воріт, покурити на лавочці десь у тіні каштанів. — Я вдячний тобі за готовність виконувати завдання в Адміністрації Президента, але тема міняється. Не можу я тебе відпустити від себе в такий складний час. Не впораюсь я тут сам. Треба, щоб ми були разом, тобто — пліч-о-пліч, рука в руку. Інакше нас із тобою зітруть на порох. А Адміністрація поки що зачекає. Знайдемо інший спосіб туди добратися.
— Ви знаєте, Богдане Даниловичу, у мене камінь із серця звалився. Я хотів вам одразу це запропонувати, тобто відмовитися від цього задуму, але подумав, що ви неправильно мене зрозумієте. Тепер усе нормально. Слава Богу. Хоча вночі я вже думав, з ким мені в Адміністрації довелося б потягатися.
— Та з ким же ще? Звичайно, з главою — Дмитром Михайловичем Талимеризібою. З ним у першу чергу маємо схрестити списи.
— Богдане Даниловичу, ви мені скажіть, як потрапила ця людина — сіра, невиразна, з очима шизофреника — на таку посаду? Я давно за ним спостерігаю. Талимеризіба, коли імпульсивно говорить, бризкає слиною на співрозмовника так, хоч при ньому втирайся. А лисина. Здається, вона в нього відтоді, як він народився. Принаймні я його без лисини не пам’ятаю.
— Брак волосся на голові Дмитро Михайлович компенсує наявністю сивої бороди, яку стриже, як ти помітив, то дуже коротко, то відпускає, — Зорій провів рукою по ретельно поголеному підборіддю.
— А ви помітили, що в нього очі альбіноса?
ebooksa