— Слухай, Вітю, уважно, — так Зорій звертався до Яруги в хвилини найбільшої довіри й відвертості. — Попереджаю: деякі деталі й висновки у мене самого ще не готові. Сподіваюся, що в процесі нашої розмови, а потім і співпраці усі прогалини, яких ще вистачає в ланцюгу моєї логіки, ми заповнимо разом.
Я сам не святий, у мене багато вад, нагрішив я за свій вік чималенько — каюся. Тацит говорив, що доки будуть на землі люди, будуть і пороки. Але такого неподобства, такого розгулу розбою, який вчиняє нинішня українська влада, ще не було з часів, які можемо свідомо згадати й оцінити. Та й у книжках не знайдеш, щоб щось таке відбувалося хоч коли-небудь в Україні.
Візьмімо хоч би й нас: державний орган, що має захищати безпеку України, хоч і формально, але існує, а самої держави — немає. Немає жодної структури, яка б реально захистила громадянина. Ні суду, ні правди. Куди не глянь — хабарництво й чиновницька сваволя.
Для мене найтяжчим зізнанням самому собі стало те, що я вже чітко знаю: служити в цій правоохоронній структурі віртуальної держави не хочу. І не буду. І ось у мене визрів план — спробувати щось кардинально змінити в нашій країні. Я відчуваю в собі сили й бачу перед собою не лише перші кроки, що дадуть змогу щось підмарафетити в державі. Мені здається… Ні, я твердо знаю, що треба робити. І найсильніший подразник до дії — те, що моє ставлення до влади, до української еліти й узагалі до всіх людей змішується зі вселенським соромом. Соромом за правителів, за колег кадебістів, за народ український, що звик, прилаштувався жити бидлом, зігнувшись до землі під вагою свого хлопського непотребства.
— Ну, не знаю… Вам соромно за правителів, мені соромно, інші люди теж до влади ставляться не дуже-то прихильно. А чому ж, знаючи про це, багато хто преться у владу?
— А ти, Вікторе, подивися, хто ті люди? Вони лізуть нагору, розштовхуючи інших, скидаючи донизу тих, хто вже майже добрався до вершини, пнучись з останнього, позбуваючись усього людського, людяного, не звертаючи уваги на оточення й надто на тих, хто вже залишився знизу.
І ось воно видряпалося на самісіньку гору, почало з самовдоволеною пикою керувати. Аж тут з’ясовується, що до влади дорвалася найжалюгідніша нікчема. В Україні майже 50 мільйонів населення. Серед українців — тисячі розумних, порядних, чесних людей, грамотних політиків, високих професіоналів. А у владі — лише покидьки й негідники. Чому?
— Мабуть, тому, що чесна людина у владу прорватися не може.
— Однозначно. Не може, бо не здатна на підлість, підступність, жадобу і злочини, навіть убивства, що не виключається в нашому політикумі. І ще: чесна людина у владу йти не хоче, бо ж бачить, що там робиться, і те все для чесної людини — неприйнятне.
— Це тільки в нас так?
— Ні, це закони влади, які діють у всьому світі. А в Україні вони гіпертрофовані.
— Але ж у кожної людини має бути своя, індивідуальна вершина, до якої вона прагне, тягнеться і врешті-решт досягає її. Не обов’язково це — владна вершина.
— Не всі люди, але багато хто досягає своєї Говерли в житті. У кожного вона різна. Це — як у горах: здалеку вершини здаються різновисокими, якими насправді є. Але коли окрема людина стоїть біля підніжжя своєї гори, перед нею — лише особиста вершина. Інших вершин, які поруч, ця людина не помічає. А якщо й бачить, то її ставлення до них — як до чужого щастя. Чи горя. Ми ж з тобою зараз говоримо про найвищу владну вершину в нашій державі.
— Богдане Даниловичу, а ми? Плануючи щось на зразок перевороту, чи ми самі не стаємо тими самими, хто пнеться на вершину влади?
— Ну, по-перше, ми з тобою особисто нікуди не пнемося. А по-друге… — Зорій зробив паузу, наче передихнув перед тим, як сказати щось дуже важливе, можливо, найважливіше з того, про що сьогодні вже говорив. — Ти знаєш, спочатку в мене було одне-єдине бажання — прожити якомога довше, щоб побачити, до чого дійде Україна років через десять-двадцять. З її нинішніми й майбутніми «реформами», розкраданням народних багатств і знущанням над простими (а їх більшість) людьми. До якого берега пристане Україна, що її чекає? Чи буде в тому майбутньому хоч якась дрібка щастя й радості для українців? Але я швидко відкинув цю позицію, вона неприйнятна в принципі. Чекати, доки все розвалиться? А тоді що? Як жити далі? Що скажемо своїм дітям і онукам? А що вони нам скажуть?
Тому я вирішив… — Богдан Данилович різко зупинився й усім корпусом повернувся до Яруги. — Треба міняти владу! Не одного-двох високих чи найвищих чиновників, а всю владу. Міняти сам принцип приходу до влади. Приходу до влади інших людей, з іншою психологією, з іншими підходами до управління, з іншим баченням української перспективи та способів її досягнення. Відчуваєш, як я сам говорю штампами? А інакше не можна. Не у визначеннях суть справи. Сіль того, що я пропоную, у простих і насправді страшних словах: фактично я пропоную вчинити державний переворот. І зробимо це ми з тобою. Удвох. Ти і я. І в ту мить, коли про наші плани дізнається ще хоч одна людина, вважай — нас уже немає серед живих.
У напівтемному осінньому парку, між старих, але доглянутих дерев, на опалому жовто-брудному листі стояли дві інтелігентного вигляду постаті: чоловіки дивилися одне одному в очі й про щось говорили. Довго стояли. Довго говорили…
Адміністратор і фінансист
ebooksa