Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Головною формою цього культу стало особливе щорічне змагання, учасники якого повинні були доплисти до острівка Моту Нуї, що неподалік вулкана Рано Кау, і розшукати першими яйце темного крячка (рап. manutara, лат. Sterna fuscata). Спеціально для цього на схилі вулкана збудували церемоніальне селище, яке назвали Оронґо.

Оронґо складається з п’ятдесяти чотирьох будинків, зроблених у формі човнів і складених з плоских каменів. Зазвичай у будинках ніхто не жив. Їх використовували протягом кількох тижнів у році для поклоніння богові Маке-маке та підготовки до тангата-ману. Однією з особливостей Оронґо є численні петрогліфи[44] із зображеннями страхітливого Маке-маке та людиноптахів.

Отож, кожної весни на Моту Нуї прилітали зграї крячків і починали вити гнізда. Приблизно в цей час в Оронґо скликалися загальні збори, де лідери кланів показували своїх хопу (представників). Після того вибрані учасники тангата-ману спускалися вниз до води по крутій скелі, вплав добиралися до Моту Нуї, де чекали на приліт перших крячків. Іноді чекати доводилося тижнями. Той, хто схопив перше знесене яйце, мусив плисти назад і дертися на кручу, тримаючи його в руці. Якщо яйце розбивалося, остров’янин вибував зі змагання. Воїн, котрий першим зміг розшукати яйце і, уникнувши акул, які кишіли в океані, доправив його до Оронґо, оголошувався «людиноптахом року». Його наголо стригли і відводили в спеціальний будиночок, де він мусив жити на самоті протягом року. Від цього моменту персона переможця оголошувалася священною — табу, а сам він діставав особливі повноваження.

* * *

Ми з Яном залишили мопед на невеликому рівному майданчику без каміння та чагарів на самісінькій вершині з північно-західного боку вулкана Рано Кау. Перед моїми очима, наче на долоні, розкинувся велетенський кратер, більший ніж кілометр у діаметрі. Відразу коло наших ніг починалася майже прямовисна прірва, яка тягнулась аж до сріблястого озера на дні згаслого вулкана. Ліворуч, залиті яскравим сонцем здіймалися пагорби, над якими царював могутній конус Маунга Тереваки. На заході та півдні непорушно застигла шорстка і блискуча гладінь Тихого океану.

Від того місця, де ми стояли, до Оронґо вела ледь помітна стежка, що звилася на самісінькому краєчку кратера.

Селище Оронґо охороняється. Надто вже часто сюди навідуються йолопи, яким так і сверблять руки прикрасити петрогліфи з рапануйським зображенням бога Маке-маке власними закарлючками або ж залізти в один з церемоніальних будиночків. Перед входом у поселення на вершині жерла Рано Кау стоїть невелика хижа, де постійно чергує парковий рейнджер, високий літній чилієць з вольовим підборіддям та добрими карими очима.

Коли ми з Яном видряпалися на останній кряж, він саме куняв на плетеному кріслі, вигріваючись на сонечку під стіною своєї халабуди. Помітивши нас, рейнджер підвівся і привітно замахав рукою. Ми замахали у відповідь, продовжуючи вишкрябуватись до входу в Оронґо.

Звали чилійця Карлос Салінас, про що сповіщав вицвілий на сонці бейдж, приколотий до строгої безрукавки кольору хакі.

Ми привіталися, Карлос запросив нас до свого вутлого будиночка. Всередині стояв зачовганий стіл, два стільці, кілька архаїчних шафок і телефонний апарат. Перший телефонний апарат, який я побачив на острові.

— Така у нас процедура, — розтлумачив парковий рейнджер. — Кожен, хто вступає в Оронґо, мусить розписатися в журналі.

Він відчинив одну з шаф і витяг звідти товстенний зошит у твердій палітурці, що правив за реєстраційний журнал. У ньому містилася коротка інформація про всіх, хто відвідував Оронґо (іншими словами, про всіх, хто відвідав острів Пасхи). У верхній частині зошита була акуратна розкреслена шапка таблиці, позначаючи, що саме слід писати в журналі: «Full name», «Place of residence», «Nationality», «Occupation», «Age», «Place of stay on Rapa Nui»[45]. Ян першим взяв ручку і акуратно вписав у кожну колонку: «Jan Fidler, Stockholm (Sweden), Swede, lecturer, 43 years old[46], Cabañas Hinariru[47]». Я тупцяв за його спиною, однією ногою стоячи на вулиці, — так мало місця було у тій рейнджерській халабуді.

Потому мій товариш вручив ручку мені. Я схилився над столом і почав черкати: «Maksym Kidruk, Kyiv (Ukraine), Ukrainian…». Дійшовши до колонки «Occupation», зам’явся. Що б його написати? Розгублено глипнув на Карлоса, покусуючи кінчик кулькової ручки. Чилієць лишався нарочито байдужим, певно, зміркувавши, що перед ним синок грошовитих батьків, який не знає як відрекомендуватись. А я таки справді не знав… Чорт забирай, хто я такий насправді? Ким я є в цьому житті?… Може, нашкрябати «PhD-student»[48]? Але мене замалим не вивертало при одній згадці про аспірантуру і ледве не кидало в корчі, коли я пробував уявити себе за викладацькою кафедрою. Підписатись як «writer»[49]? Не хочу. З мене такий письменник, як із Торквемади нянька.

Карлос терпляче ждав, проте Ян не стримався і буркнув:

— Чого завис? Пиши «космонавт» або «спеціаліст із підводного скелелазіння»… ну або хоча б «розкрадач перуанських гробниць».

Я відмахнувся від нього, а тоді нашвидкуруч дописав: «…wayfarer[50], 25 years old, Cabañas Hinariru».

Чилієць прийняв зошит з моїх рук і пробіг очима записи. Було помітно, що його погляд спинився на моїх каракулях. Затим Карлос ледь помітно всміхнувся, в його карих очах зблиснуло зацікавлення. Він неквапом проговорив:

— Знаєш, ти перший українець, якого я зустрів на острові. А я працюю охоронцем парку уже безмаль тридцять років.

Я лиш мотнув головою, не знаючи що відповісти. Однак небавом у моїй голові зародилася цікава думка.

— А у вас є реєстраційні журнали за минулі роки? — поцікавився я у чилійця.

Карлос крутнувся на стільці і вдруге розчахнув шафку.