Незважаючи на програш рідної команди, остров’яни весь вечір святкували, напивалися до поросячого вереску і танцювали пристрасні полінезійські танці.
Попри численну ораву журналістів та дикий ажіотаж серед місцевого населення, матч видався мені чимось прозаїчним. Вперше я задумався про те, що нам з Яном довелося споглядати щось справді виняткове, так би мовити, подію вселенського масштабу, аж після повернення до Сантьяго.
Ми зупинилися на квартирі у Оскара та Хейді (тих самих, через яких нам вдалося зв’язатися з Ванею та Аною Марією), де мали провести чотири дні перед вильотом до Мадрида. Тож тільки-но ми зайшли у квартиру, Оскар та Рейді налетіли на нас і закидали запитанням:
— Як там «Коло-коло»?!! Ви їх бачили?!! Вам сподобався матч?
— Ну так… Щось трохи бачили… — в’яло відповідали ми з Яном.
— О, Боже, ви були так близько біля «Коло-коло»! — наших чилійських друзів аж трусило від захвату. — Ми просто не можемо повірити, що вам пощастило бути на такому матчі!
Попри таке без перебільшення істеричне піднесення, яке накрило наших друзів, я все ще не хотів вірити в унікальність побаченого матчу.
Вдруге в мою голову закрались підозри про те, що гра між «Коло-коло» та «Рапа Нуї» все ж була не зовсім простим матчем, під час вечері в одному з барів у центрі Сантьяго. У дві руки наминаючи картоплю фрі, я краєм ока глипав на телевізор, підвішений в одному з кутів зали. Після рекламного блоку на екрані з’явилася симпатична дівчина і почала щось розказувати. Побачивши її, я ледь не вдавився.
— Слухай, я десь її бачив, — звернувся я до Яна. — Це якась чортівня! Звідки я можу знати дівулю з чилійського телебачення?
Ян звів очі на телевізор і прижмурився. За хвилину він впізнав ведучу.
— Вона була на острові Пасхи. Робила репортаж про матч.
І тоді я миттю все пригадав…
Наступного дня Оскар приніс мені газету, в якій була надрукована величезна стаття з фотографіями, повністю присвячена історичному матчу. Я й досі її зберігаю, наче воєнний трофей.
А проте по-справжньому осягнути винятковість товариського поєдинку я зміг лиш після повернення додому. Один мій товариш, зустрівши мене відразу після прильоту, замість того, щоб поцікавитися, як я доїхав, чи, скажімо, як провів час на острові Пасхи, схвильовано запитав:
— Чувак, ти бачив футбол?!!
Спочатку я не врубався, до чого він хилить.
— Який футбол? — перепитую.
— Матч століття на острові Пасхи! Там до них приїжджала головна чилійська команда… На кшталт нашого «Динамо» (Київ)… Блін, не пригадую її назви!
— Може, «Коло-коло», — здивовано бурмочу.
— О! Точно! «Коло-коло»! Назва така кумедна, наче «Кока-Кола».