— Ось тут усі, — мовив він. — За останні років десять-п’ятнадцять.
— Не могли б ви… — почав я. — Ну, чи не міг би я продивитися хоча б кілька таких зошитів? Звісно, якщо це не суперечить правилам.
Карлос зрозумів мене і, лукаво підморгнувши, виклав переді мною з десяток потертих папок:
— Бери дивись. У них нема нічого секретного.
Я згріб журнали зі стола і поклав собі на коліна. Ян узяв кілька зошитів собі.
— Шукай будь-кого з підписом «Ukrainian» у графі «Nationality», — дав чітку установку товаришеві.
Затративши хвилин двадцять, ми пробігли майже всі записи. Я знаходив підписи французів, чилійців, американців, німців, голландців, британців, канадців, навіть кілька осіб з Росії, одначе на слід українця так і не натрапив. Щоправда, я міг ненароком проґавити якогось співвітчизника, адже для того, щоб продивитися всі журнали ретельніше, знадобилося б значно більше часу. Втім, Карлос лишався категоричним: за його словами, я був першим українцем, який на його пам’яті піднявся до Оронґо. Зрозуміло, я миттю напнув груди колесом, уявляючи, що став першим представником України, якого занесло в такий глухий і важкодоступний куточок планети. На жаль, гордість переповняла мене не так уже й довго, оскільки через кілька тижнів після повернення в Україну я знайшов інформацію про те, що принаймні один українець відвідував Рапа Нуї аж у далекому 1804 році.
Перший українець на острові Пасхи
Першим українцем, який відвідав острів Пасхи став Юрій Федорович Лисянський (1773–1837), капітан 1-го рангу, географ, відомий мореплавець українського роду на російській службі.
Лисянський походив із давнього козацького роду. Народився у родині священика у місті Ніжин, навчався в Морському кадетському копусі у Кронштадті. Протягом 1793–1800 стажувався в Англії. Брав участь у першій навколосвітній російській експедиції під загальним командування Івана Крузенштерна (1803–1806). Під час плавання командував шлюпом «Нева». У 1804 році ця експедиція причалювала до острова Пасхи.
У 1812-му Лисянський видав книгу «Мандрівка навколо світу…», де першим описав острови Гавайського архіпелагу. Книгу опублікував своїм коштом, оскільки вона була написана українським варіантом церковнослов"янської мови.
Зрештою, розпрощавшись із рейнджером, ми залишили сторожову халабуду Карлоса і піднялися в Оронґо.
Рано Кау є однією з найвищих точок на острові, здіймаючись майже на чотириста метрів над рівнем моря. Через це, щойно ми вступили в церемоніальне селище, нелюдський вітер напустився на нас, наче скажений сторожовий пес. Він шматував наш одяг, куйовдив волосся, забивав подих, напаковуючи солоними бризками рот і ніздрі.
За нашими спинами зяяла страхітлива кілометрова вирва вулкана. На її дні виблискувало в променях сонця затягнуте латками очерету неглибоке озеро. За кілька метрів попереду починалася круча, що прямовисно тягнулась аж до води. На неширокій смужці рівної землі затиснутій поміж двома прірвами, тулилося два ряди присадкуватих будиночків, складених з пласких каменів. Неподалік від острова з води стриміли Моту Іті та Моту Нуї, більше схожі на обліплені мушлями й водоростями крихітні поплавки, ніж на острови.
На протилежному кінці селища ми знайшли кілька велетенських каменів, вкритих різними петрогліфами. Серед малюнків переважали зображення людиноптахів: дивних істот з тулубом людини та головою птаха. Деякі з людиноптахів тримають в руках яйце.
Якби ви спитали мене, як я ставлюсь до Оронґо, петрогліфів та людиноптахів, я не зміг би дати однозначної відповіді. Звісно, це все доволі цікаво, але… якось кисло й примітивно. У порівнянні з десятиметровими статуями, розкиданими по всьому острові, кам’яні будиночки Оронґо та нехитрі зображення, надряпані на скелях, видавалися мені якимось недолугим жартом, історичним непорозумінням.
На відміну від мене, Ян дуже швидко, ще до того як ми вступили в Оронґо, сформував свою думку про культ
На початку книги я згадував про те, що мій товариш колись жив у Росії, завдяки чому він трохи знається на російській історії і може непогано лопотіти російською. Щобільше: коли його щось дуже розізлить, Ян завше переходить на російську, справедливо вважаючи, що ні чеська, ні шведська, ні навіть англійська не можуть вповні передати імпульсивного й справедливого обурення. Так ось, начитавшись у бібліотеці всіляких статей про історію Рапа Нуї, чех, хильнувши якогось вечора забагато пива, провів у голові аналогію між боротьбою «довговухих» з «коротковухими» та Жовтневою революцією в Радянському Союзі. Порівняння було, зрозуміло, не на користь острова Пасхи.
— Чьортава птіца-пралєтарій! — голосно лаявся мій товариш, вештаючись мов приблуда посеред Оронґо, з непередаваними зневагою та презирством зазираючи у невисокі входи будиночків. — Гнусниє бунтавщікі, унічтожа́ть такую цивілізацию! Тут еті, как іх? Пєрєд німі билі еті… длінно… длінно…
— Длинноухие, — підказую я.