Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Я ще раз запевнив його, що ми обов’язково прийдемо.

Втім, на превеликий жаль, нам не вдалося скористатися запрошенням Мокомае. Того вечора по дорозі назад до Ханга Роа нас підстерігала чергова дорожня пригода…

* * *

В одній зі своїх книг Любко Дереш написав, що не любить творів, де є посилання на відомі анекдоти. Не любить тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються загадкою, а відтак втрачається їхній перчений контекст. Тому, перш ніж посилатися на якусь хохму, краще завжди розповідати її повністю. Так ось, слухайте:

«Чоловік зібрався на рибалку. Прийшов він, значить, до річки і вмостився на своєму улюбленому місці, на березі лиману, закритого з усіх боків стіною очерету. Щойно він закинув вудилище, як десь здалеку з-за комишів донеслося істеричне: «Та пішли ви всі в дупу!». Рибалка прислухався, але нічого більше не почув. Відтак він заспокоївся, втупившись у нерухомий поплавок.

Зненацька над водою розбірливо пролунало вдруге:

— Та пішли ви всі в дупу!!

Цього разу репетували вже ближче, голос видавався вкрай розпачливим. Рибалка переполошився, зміркувавши, що там, либонь, недобре щось коїться. Видно, лупцюють там когось. По-дорослому.

За хвилину чи дві вигук повторився:

— Та пішли ви всі в дупу!!!

На цей раз горлали зовсім поряд, через що рибалка страшенно перелякався і, покинувши вудилище, зірвався на рівні ноги. Він уже готувався ушиватись геть, коли це раптом помітив самотнього дідуся, котрий неспішно випливав із-за очерету у маленькому човні, незграбно махаючи короткими веслами.

— Слухайте, діду, а чого ви на веслах гребете? У вас же мотор є.

— А-а-а! Пішли ви всі в ду-у-у-пу!!!».

…Ми з чехом засиділися в Анакенській бухті допізна.

Сонце давно закотилося за скелі, що обступають Анакену із заходу. На чистому безхмарному небі повільно загусала темрява, вичавлюючи з себе перші цятки безпристрасних зір. Я сидів на ще теплому піску і розмірковував про те, що, мабуть, недарма тут колись селилися королі. Анакена виявилась справжнім райським куточком — нерухоме плесо океану, безлюдний піщаний пляж, пальми, зорі… Мені страшенно не хотілося їхати назад до Cabañas Hinariru. Втім, накупавшись, ми з Яном відчули страшенний голод, а тому за годину після заходу сонця вирішили повертатися.

Поки обтиралися рушниками, переодягалися і збирали речі, надворі повністю стемніло. Через кілька хвилин, пробравшись у повній темряві через пальмовий гай, ми зрештою підійшли до мопеда, неспішно надягли на голови шоломи, затим Ян завів двигун і…

— Слухай, чувак, — розгублено промимрив чех, — а у нас не працює фара…

— Яка? — спитав я, так наче у мопеда було дві чи більше фар.

— Ота, що має, бляха, світити нам на дорогу.

— А-а… І чому вона не працює?

— Звідки я знаю, чому? — мій товариш смикав туди-сюди вимикач, але світло так і не з’являлося.