Я задихався від люті. Заради чого мене виманили з табору, схопили, але не вбили? Чому вони називають мене “Білим Духом”? Чи не для того мене помилували, щоб приготувати з мене ліки? Я чув, що у деяких племен існує подібний звичай. Кров похолола у мене в жилах: бути зваженим, перетвореним на ліки і з’їденим?
Але мені ніколи було думати, оскільки весь загін висипав із-за берегового насипу, де він ховався, і вишикувався на схилі. Мене поставили в центрі резервної лінії під наглядом величезного зулуса на ім’я Бомбіане. Ця тварюка розглядала мене з цікавістю. Іноді він обмацував мене своїм списом, неначе бажаючи дізнатися, з чого я зроблений… І кілька разів просив мене проректи, скільки буде вбито зулусів, перш ніж бурів винищать.
Я роздратувався і напророчив йому, що він помре через день.
Він тільки голосно засміявся.
— О, Білий Духу, — сказав він, — невже це правда? Та байдуже, я далеко пішов від землі зулусів і хочу відпочити.
І він пішов спочивати, як дізнаємось згодом…
Зулуси рушили на табір бурів. Бій не був тривалим. Усіх бурів перебили. Переможці заходилися грабувати фургони.
Я побачив Бомбіане, який тягнув Тоту. Він підійшов до начальника загону, сивого вождя Сусузе, і передав йому маленьку дівчинку.
— Помацай палицею, чи не мертва вона! — крикнув Сусузе.
Бомбіане підняв дубця, але я кинувся вперед і так сильно вдарив його кулаком в обличчя, що він упустив Тоту.
— Уф! — закричав Бомбіане, хапаючись за носа, — у Білого Духа важкий кулак. Я готовий з ним битися за дівчинку.
Воїни засміялися.
— Так, так, — кричали вони, — хай вони б’ються на списах!
Хвилину я вагався. Я не сподівався на перемогу над велетнем, але присягався Гансу охороняти його дочку. Я передав із поважним виглядом через Індаба-Зімбі, що я готовий убити Бомбіане, але в цьому разі нехай дитину віддадуть мені.
Індаба-Зімбі переклав мої слова. Говорячи про мене, він закривав обличчя руками і називав мене “Духом” і “Сином Духа”.
Начальник дав згоду на бій.
Нам простягнули списи, і всі воїни оточили нас колом.
Бомбіане, глузливо поглядаючи, стояв навпроти мене. Індаба-Зімбі обійшов коло і, минаючи мене, шепнув:
— Чекай, Макумазане, доки він не нападе. Я владнаю справу.
Тільки-но Індаба-Зімбі відійшов, Бомбіане мовчки кинувся на мене. Я побачив, як рушив його величезний тулуб і як блиснув його спис. Неначе за якимось навіюванням або під дією чарів Індаба-Зімбі я став навколішки, нахилився і швидко, наче блискавка виставив свого списа. Спис Бомбіане пролетів над моєю головою, а сам він усією вагою навалився на вістря мого списа і звалив мене на землю.