— Чи велика команда? — сторожко спитала Летиція, певно, прикидаючи, скільки пацієнтів їй доведеться лікувати.
— Не дуже. На абордаж ми нікого брати не збираємося. Хто перелякається й опустить прапор — той наш. А хто закомизиться і почне відстрілюватися, нехай йде під три чорти. У плавання підуть шість офіцерів, три «сухопути», та в кубрику народу сорок дві душі. Хлопці всі меткі — десять марсових, шестеро нокових, — похвалився Кербіан.
Дівчинка моргнула. Звідки їй знати, що марсові матроси, які працюють на верхівці щогли, та нокові (ці й взагалі добираються до кінчиків рей) — цвіт і кістяк команди. З сорока двох матросів шістнадцять щоглових — дуже непогано. «Сухопути» — це, мабуть, лікар зі священиком і адміралтейський писар.
— Взагалі ж, — стишив голос штурман і озирнувся, — команда на «Ластівці» особлива. Ледь не третина доводиться нашому капітанові ріднею, решта сусіди чи давні приятелі. Рука руку миє. Сторонніх не жалують. Досі чужаками тут були я та писар. Тепер додалися ви з попом. Треба й нам один одного триматися.
Це мене дещо здивувало. Щоб капітан ходив у море зі: штурманом, якому не довіряє? Дивно.
Однак татусь Пом тут же цю дивину пояснив:
— Мене сам пан Лефевр призначив. Без вірної людини, хто дбатиме про хазяйський інтерес, хитруни-малоанці геть і від рук відіб’ються.
— А ви хіба не з Сен-Мало?
— Я родом з Лоріана! Невже не чутно з моєї чистої мови? — з ображеним виглядом вигукнув Кербіан, і Летиція, розумниця, шанобливо кивнула.
— Чи добре ви знаєте дорогу в Сале?
— Чи знаю я? Та я ходив у Барбарію сто разів! Вважай, що з першим плаванням тобі пощастило, хлопче. Через місяць, хай через два повернемося назад. Ходка легка, коротка. Ні з цингою, ні з жовтою лихоманкою мороки в тебе не буде. І бойових ран не чекай, наш капітан на рожен лізти не полюбляє.
Підбадьорена цими словами, моя дівчинка, пригнувшись під низьким одвірком, увійшла слідом за штурманом до кают-компанії із цікавістю роззирнулася.
— Е, з тваринами сюди не можна! — показав на мене Кербіан. — Капітан не дозволяє. Хай твій папуга політає назовні.
— Це Клара, моя подруга. Я з нею не розлучаюся.
На серці в мене потеплішало. А тут Летиція ще й додала, з металом:
— З капітаном я побалакаю. Він не буде заперечувати.
Татусь Пом поглянув на лікаря й підморгнув:
— Ти, бачу, хлопчина з характером. Це правильно.
Я швидко дослідив кают-компанію, перелетів спершу на стіл, потім на лафет кормової гармати. Їх тут було дві — саме шестифунтові, я не помилився. Під час бою жерла просовують у відкриті порти й стріляють. Через те стіни приміщення, тісного й вельми непоказного, були просочені кіптявою і пороховим димом.
М-да, бачив я на своєму віку кают-компанії і кращі за ці.
ebooksa