Обережний Бойчук присипав землею кайдани і притрусив листям. На всякий випадок, вони, ледь тягнучи ноги, відійшли ще на кілометр у глибину лісу й тільки там остаточно зупинилися, забувшись тривожним сном.
— Ми знаходимося за кілька кілометрів від Синьої гори, з півдня там село, далі хутір з нашим зв’язковим, — Бойчук впевнено креслив гілочкою навколо камінця, покликаного зображувати Синю гору, — сподіваюся, на хуторі перепочинемо, а там… — він невизначено махнув у синю далину.
Майже непомітною стежкою вони вирушили через гущавину. Отець Василь, йдучи позаду, запитав:
— Засідка на дорозі — це випадок?
Бойчук посміхнувся:
— Випадково, панотче, тут нічого не буває. З цієї в’язниці я зміг передати записку до підпілля навіть з камери смертників при гестапо.
— Скажіть, — усі ці роки ви продовжували боротися?
Не озираючись, Бойчук відповів:
— Боюся, панотче, що мої гріхи не зможе вибачити найпоблажливіший священик.
— Я не збираюся вас сповідати.
— Кожному своє. Мабуть, хтось зверху присудив мені займатися не зовсім благодійною справою. Комусь треба грішити, а комусь замолювати їх гріхи.
— А ви впевнені, що грішите?
— З точки зору теології, за мною давно зарезервоване місце в пеклі. Я не можу прощати ворогів, не можу смиренно підставляти свою голову під п’ястуки інших. І до того ж, моя віра в Бога підпорядковується вірі в іншу духовну субстанцію.
Отець Василь здивовано вигукнув:
— У яку?
Бойчук трохи уповільнив ходу й тихо, так, що священик ледь почув, сказав:
— В Україну.
Увечері вони добралися до хутора. Бойчук довго спостерігав за будівлями, які біліли попід горою, потім повернувся до панотця й задумливо сказав:
— Щось дивно, — хутір немовби вимер. У подвір’ї собаки гавкають, але жодної людини не видно. Для засідки занадто спокійно, місяць тому був тут, як сотня проходила, усе добре було, а зараз незрозуміло. Краще обійдемо.
Він трохи порозмислив і вирішив:
ebooksa