Голота посміхнувся:
— Ну тепер, панове, вам така допомога буде!
Тим часом Данько витягнув зі сховку кинджал і причепив до пояса, схопив лук, сагайдак зі стрілами й вискочив з хати.
— Ти куди зібрався? — почув він над головою здивований голос панотця.
— Мене соцький на чати призначив! — гордо вигукнув Данько і, щоб уникнути довгих пояснень, побіг до брами.
Полуденне сонце вже почало хилитися на захід, коли шестеро вершників виїхали на чати до фігури, що знаходилася за кілька кілометрів у Дикому Степу. Про всяк випадок козак Голота приставив до їхнього невеличкого загону старого й досвідченого козака Пугача. Казали, що він міг бачити в темряві так само чітко, як і при світлі сонця.
Данько весело поплескував по шиї свого гнідого жеребця. Серце хлопця аж калатало від радості та захоплюючого передчуття небезпеки. Старші чоловіки посміювалися над вояцьким завзяттям хлопця. Але Данько не звертав на них уваги. Він уважно вдивлявся у степ, щоб першим побачити ворогів, якщо вони з’являться.
Уже вечоріло, коли загін дістався Вовчої могили. Під останніми променями сонця степ нагадував безкраїй океан, поверхнею якого повільно котилися духмяні хвилі. Було в цьому і щось таємниче, навіть страшне, коли невідомо які створіння — добрі чи зловісні — можуть піднятися з його глибин. Данько вдивлявся у присмерк, і якась неясна тривога почала підійматися в душі хлопця.
У сутінках до п’янких пахощів степових трав домішався дим вогнища й запах кулеші, яку поставили варити сторожі. Пугач спокійно лежав на схилі могили, пихкав люлькою і вдивлявся начебто байдужим оком у степ Але Данькові чомусь здавалося, що вся постать козака була, мов напнута тятива, готова у випадку небезпеки вибухнути страшною і нестримною силою. Тож коли хлопець дивився на козака, відчуття спокою і впевненості знов поверталося в його душу.
Чоловіки поїли кулешу (ніколи в житті вона не здавалося Данькові такою смачною!) і зібралися спати, попередньо призначивши вартових і порядок, коли вони будуть змінюватися. Невдовзі всі поснули, крім вартового під фігурою. Данько ж не міг заснути, не зважаючи на втому. Він лежав на траві, нажатій для постелі, дивився в зоряне небо та вслухався в музику степової ночі.
Тим часом козак Голота блукав замковою площею, намагаючись зрозуміти, звідки взялося дивне почуття якоїсь загрози, що несподівано охопило його під вечір. Люди розходилася по своїх будинках на нічліг, купці закінчували збирати свої товари. Раптом Голота помітив Бурдюка, який, хитаючись, йшов через площу.
— Гей, козаче, давай вип’ємо! — запинаючись, промимрив Бурдюк до Голоти.
— Та, здається, тебе вже хтось пригостив, — байдуже відповів Голота, щоб відчепитися від настирного п’яниці.
— Авжеж, знайшлися добрі люди, пригостили, — не відставав від козака балакучий Бурдюг, — охоронці з каравану. Хороші люди. Усе питали: якого такого малюка поцілений чорною стрілою вершник дванадцять років тому до замку привіз…
Тут вже Голота застиг як вкопаний і вхопив могутньою рукою Бурдюка за комір:
— Ну і що ж то за хлопець?
— Тю! Та отой самий, із яким ти вепра вполював!
— Так ти їм його показав?
— А чому б ні, добрі люди, з Криму з караваном йдуть, вином пригощають…
Але Голота його маячню вже не слухав. Козак швидко пішов до брами.
ebooksa