Соцький, здається, похмурнів ще більше. У цьому замку таких високих гостей ще ніколи не було. «Ще щось трапиться, а я винен буду,» — із сумом подумав він.
Немовби читаючи його думки, пан Луціус примирливо нахилився до соцького і стиха промовив:
— Не турбуйтеся, пане Зарубо, як ви бачите, ваш замок, і, відповідно, панна Ярина знаходяться тепер під надійною охороною. Справа в тому, що в її маєтку під Львовом зараз неспокійно, іде війна, з’явилися зграї різних горлорізів, і я вирішив не залишати княгиню без мого захисту. Її безпека повністю покладена на мої плечі, бо я так пообіцяв її батькові, коли той умирав. Тому можете не перейматися долею моєї супутниці. Утім, я навіть порадив їй не виходити з будинку, де ми оселилися…
Тут магістр Луціус замовк, показуючи, що до цього питанням він більше не хотів би повертатися. Соцький зрозумів, що цю дражливу тему краще не зачіпляти, і провів долонею по своїй густій бороді.
Тим часом Луціус знову заговорив:
— Орден наш ще триста років тому поклав на себе святий обов’язок порятунку християнського світу від навали нехристів. Кожен рицар нашого Ордену прийняв довічну присягу відправлятися саме туди, де загроза ця посилюються. Колись, більше ста років тому, вдалося одному нашому рицарю зупинити нашестя турків у далеких Трансільванських горах, але, мабуть, невдячні святенники не зрозуміли його героїчного вчинку, і от останнім часом переслідують нас нещастя й людська заздрість… Але досить про це. Через годину хочу я із двома своїми надійними людьми перевірити місцевість навколо замку. Чи не зможете ви або хтось з ваших людей супроводжувати мене?
Соцький замислено промовив:
— Кращих за козаків знавців Порубіжжя годі й шукати, але вони саме перед вашим прибуттям роз’їхалися із замку, а фортецю я залишити не можу. Хіба, здається, залишився один козак, він вам за провідника й буде. Зараз накажу його розшукати.
— Дякую, пане сотнику, чув я про ваше славетне козацтво, — сказав, підвівшись пан Луціус, — з годину треба мені відпочити, а потім можна вирушати.
Притримуючи довгу рапіру й подзвонюючи золотими острогами, пан Луціус коротко вклонився й вийшов зі світлиці.
«Ну що ж, якось впораємось,» — подумки вирішив соцький, підійшов до віконця й гаркнув до латника, який тинявся по подвір’ю:
— А ну, розшукай швидше козака Пугача і приведи до мене!
Через деякий час латник знайшов Пугача біля стайні. Той спокійно сидів на добрячому оберемку сіна і змащував дьогтем ствол свого мушкета.
Латник задихано зупинився біля нього, втираючи піт з лоба.
— Тебе пан сотник до себе просять! — одним духом випалив він. Пугач мовчки продовжував водити квачем по мушкету. Латник, не дочекавшись відповіді, здивовано запитав:
— Це тобі що — чоботи, що ти їх дьогтем мастиш? — козак Пугач, який славився своєю мовчазністю, відклав квач, подивився на мушкет, підніс його вгору, цілячись кудись у небо, потім опустив, уважно подивився на латника і пробуркав крізь довгі сиві вуса:
— Дурень ти дурень, це щоб на сонці ствол очі не сліпив.
— Ти ба, — задивувався ратник.
Тим часом Пугач повільно заховав мушкет у чохол, поправив ріг з порохом, що висів на поясі, мацнув долонею по мішечку зі свинцевими кулями й підвівся.
— Ну, де там твій соцький? — буркнув Пугач і побрів до хати Заруби.
ebooksa