Козацький оберіг

Туман у голові хлопця почав потрохи розсіюватися, він виринув із безодні, зникли й страшні ікла. Побачив, що магістр Луціус і сеньйора Гельда уважно щось роздивляються. І тут Данько заціпенів — у руках вони тримали годинник майстра Готліба, який він так необережно тягав з собою за пазухою.

Гельда й Луціус перезирнулися між собою.

— Звідки в тебе цей годинник? — хрипко запитав пан магістр, підступаючи до Данька.

Та не встиг хлопець і рота розкрити, аби щось збрехати, як у двері увірвався кнехт, тримаючи в руках палаючий смолоскип. Він про щось, похапцем, почав доповідати незрозумілою Данькові мовою.

Магістр спохмурнів і щось швидко наказав кнехту, той кивнув і вискочив з дверей. Відразу почулися вигуки, тупіт тяжких чобіт, брязкіт зброї.

— Ну, ти нам ще живий знадобишся, — просичав магістр і потягнув хлопця до якихось дверей у кімнаті. Данько ледь встиг кинути оком на вікно — побачив, що надворі відбувається якась метушня. Озброєні до зубів вершники магістра гасали на конях, тримаючи в руках смолоскипи. Але більше Данько нічого не зміг побачити, бо пан Луціус уже штовхнув його в якусь комірчину й замкнув двері.

У темному тісному приміщенні тхнуло сирістю й пацюками. З-за дверей чувся галас і уривчасті накази. «Отак, пропав, як Сірко на базарі,» — сумно подумав Данько, який уже втомився лякатися, сів на підлогу й сумно опустив голову на руки.

Глава 18. Зрада в замку

Становище здавалося безвихідним. Вікна, навіть маленького, у комірчині не було, тяжкі дубові двері годі й було думати відкрити. Данько мимоволі задрімав коротким сном. У тому сні знову примарилися йому жахливі ікла, що зачаїлися в темній безодні, навіяній чорними очима сеньйори Гельди. І, що найстрашніше, ці ікла добиралися вже до худорлявої горлянки Данька.

Від жаху хлопець прокинувся й закліпав очима. Не знав, скільки проспав, може якусь хвилину, а може й цілу добу.

І тут, немовби продовження страшного сну, хлопець почув тихі кроки за дверима, клацнули ключі, і двері почали відчинятися.

Данько відскочив у кут, марно намагаючись намацати щось придатне для оборони. Без бою здаватися він не збирався.

М’яке світло впало на поріг комірчини. На порозі стояла… княгиня Ярина. У руках тримала невеличку лампу, у якій блимав вогник.

На дівчині була проста біла сукня. Ярина злякано і стривожено озиралася назад. Нарешті вона побачила хлопця, який грізно тримав у руках дрючок, готуючись до оборони.

Упізнавши юну княгиню, Данько радісно посміхнувся. Але Ярина підбігла до нього і схопила за руку. Ще раз оглянувшись, вона швидко зашепотіла:

— Скоріше тікай звідси, поки Гельда з тебе кров не випила. Вони здогадалися, що ти щось знаєш про Оберіг… Тікай… Замок ваш люди магістра захопили, вони чекають Чалму-бека на допомогу. Той теж шукає Оберіг. Вони усіх тут переб’ють, їм потрібно провести Велике Жертвоприношення…

Данько міг зачаровано слухати чарівний голос княгині безкінечно, але зараз було не до того. Та і слова, що він щойно почув, аж ніяк не були заспокійливими, хоча багато чого Данько й не зрозумів. Але все з’ясовувати не було часу.

Тримаючись за руки, вони вибігли із комори й кинулися до виходу з кімнати магістра. Але не встигли пробігти кількох кроків, як побачили, що коридором назустріч їм тупочуть кнехти магістра. У відчаї діти заскочили назад до кімнати, Ярина швидко закрила двері на засув.

— Тікай через вікно! — крикнула вона.

— А ти? — озирнувся до неї Данько.