Козацький оберіг

З іншого кінця провулку бігло декілька кнехтів із алебардами й палашами.

— Тікай, я їх затримаю! — закричав Пугач, забиваючи в мушкет новий заряд.

Данько заскочив між будинками. Він вже знав, куди бігти. Утім, іншої надії на порятунок у нього не залишалося. За спиною гримнув постріл, і кнехт, який кинувся в погоню за хлопцем попереду інших, покотився по землі.

Але Данько вже цього не бачив — він швидко добіг до свого таємного лазу біля стіни і… застиг у розпачі — хтось склав у траві перед входом у лаз добрячий оберемок дров, геть закривши вхід.

Хлопець почав, зриваючи нігті, відкидати тяжкі поліна. Відчай надавав йому сили. І коли кнехти вискочили з-за рогу, лаз було відкрито. Один з них уже підбігав до хлопця, але Данько пожбурив у нього поліном і, мов вуж, прослизнув до лазу. Кнехт сунув руку в темній отвір, хлопець відчув, як рука ковзнула по його п’яті, брикнув ногою та чимдуж поповз уперед. Кнехти збилися докупи навколо лазу, в який годі було протиснутись дорослому чоловікові, і почали штрикати туди списами та алебардами.

Данько повз, ковтаючи пил та бруд, сталеві наконечники списів та алебард позаду нього дряпали землю, шкребли по камінню фундаменту й немовби обпікали на відстані хлопцеві стопи.

У якійсь момент Данько відчув, що застряг. Він заборсався, розгрібаючи навколо себе ґрунт і хапаючи ротом повітря. Нарешті вдалося протиснутись далі. Попереду блимнуло світло, показався вихід. Через хвилину Данько, вкритий пилом і брудом, видряпався з лазу й покотився в рів. Сили зовсім покинули його. Серце хлопця, немов божевільне, калатало у грудях.

Данькові ледь-ледь вдалося заспокоїти дихання. Він підняв голову, щоб роздивитися навкруги, у ту ж мить прямо перед його обличчям у землю вп’ялася довга стріла. Згори, зі стін башти, чулися крики. Данько, мов ужалений, підскочив і почав вибиратися з рову. Зі стіни гримнули постріли, вибиваючи під ногами цівки пилу й розкидаючи грудки землі. Ще дві стріли просвистіли поруч і вп’ялися перед хлопцем у вал.

Данько, петляючи, вибрався з рову і, мов заєць, що тікає від хортів, побіг степом до плавнів. Тим часом вже відкрилися замкові ворота, і кілька вершників поскакали до стіни, у якій був лаз.

Данько щосили біг, ні, скоріше, летів поміж степовими травами, попереду, немов останній порятунок, зеленіла стіна комишу. Зі стіни було добре видно, як стрімко біжить хлопець. Вітер розвивав його біляву чуприну й бив у обличчя. Четверо вершників намагалися відрізати йому шлях до річки. Була би замість дванадцятирічного хлопця доросла людина, то вполювати її було б досить легко на відкритому просторі, але дрібний Данько, останні події життя якого, здавалося, тільки й складалися з набування досвіду різноманітних гонитв, летів, мов блискавка.

Першому вершникові вдалося вирватися вперед, відрізавши хлопця від очеретяних плавнів, які були вже зовсім близько. Він закрутився на коні, намагаючись проштрикнути малого довгим списом, але Данько ухилився від списа і прокотився між копитами коня. Поки вершник розвертав скакуна, Данько підбіг до комишу і з розгону шубовснувся в нього, немов у річку.

Зелена стіна зімкнулася за ним. Данько хотів, але не міг відпочити, віддихатися. Слід було втекти якомога далі. Він продирався між зеленими високими стеблами до річки. Кілька разів його ноги по коліна провалювалися у воду, якісь болотяні птахи, тріпочучи крилами, вихоплювалися прямо перед ним.

Позаду чувся хрускіт комишу — вершники пустили коней у плавні і їхали туди, звідки випурхували в небо болотяні кулики і дрофи, мимоволі зраджуючи напрям, у якому продирався Данько. Вершники уважно вдивлялися в зелені нетрі, навмання штрикаючи списами в комиш перед собою.

Уже було зовсім світло. Данько глянув вгору — на синьому небі не було жодної хмаринки. Від сирого ґрунту плавнів підіймалися тяжкі болотяні випари. Комашня хмарою знялася навколо хлопця й нахабно лізла у ніс і рот, заважаючи дихати, сліпила очі. Данько почув за собою хропіння коня і хрускіт очерету.

Розсуваючи руками перед собою комиш, хлопець вискочив на берег невеличкого озерця, поверхня якого була затягнута щільною зеленою ряскою, з якої стирчали очеретини. Позаду, між зеленим очеретом, вже чорніла висока постать вершника.

І тут Данько пригадав розповіді бувалих козаків про те, як вони ховалися, тікаючи понад озерами, від ординців або маскувалися під час засідок. Не довго роздумуючи, хлопець зламав сухе стебло очерету, дунув у нього, перевіряючи, чи добре проходить повітря, і обережно підійшов до води.

Раптом він згадав про конверт, який йому передала княгиня Ярина. Данько сунув руку за пояс штанів і витягнув конверт, який дивом не загубив. Хлопець полегшено зітхнув, сунув конверт під купу сухого поваленого очерету та торішньої трави й обережно, щоб не розбовтати ряску, ступив у озерце, стискаючи в долоні очеретину. Данько набрав у легені скільки зміг повітря, вставив у рота очеретину й опустився під воду. Прохолодна вода приємно остудила його розгарячене тіло.

Озерце було неглибоке, але рівня води вистачило, щоб з головою приховати хлопця, який відразу ліг на дно. Данько розкрив очі. З-під товщі води ледь синіло небо і, мов туман, коливалася стіна очерету. Данько затримував дихання наскільки міг. Коли вже відчув, що повітря закінчилося, спробував дихнути. Але замість повітря ковтнув… болотяної води.

Данько ледь не вискочив із свого сховища, але в цю ж мить побачив, як небо закрила величезна темна постать вершника. Хлопець відчув, що зараз задихнеться, і вдихнув ще раз. Тонкий струмінь повітря нарешті потрапив у його легені.

Вершник заїхав у озерце. Кінські копита ледь не наступили на хлопця. Кнехт розвернув коня і, перехилившись із сідла, кілька разів штирхнув списом у воду. Спис вп’явся у дно поруч з Даньком. Здавалося, що вершник ось-ось проштрикне хлопця. Ця хвилина тягнулася до безкінечності. Нарешті темна постать зникла за очеретом.