Козацький оберіг

— Підемо та здобудемо.

Козак Голота посміхнувся й розвів руками. У відблисках вогнища вираз його обличчя досить відверто показував повну зневагу не тільки до людського боягузтва, але й до всіх проявів обережності.

Данькові стало трохи не по собі — він навіть спробував закритися глиняним полумиском, почуваючи себе винним за ті гострі слова, які сказав козакам Голота.

— Ти, отамане, нам про свою завзятість не розповідай, ми й самі про неї добре знаємо, — з місця підвівся козак зі смоляними вусами та широким шрамом через усе обличчя, — і не треба нам щось втовкмачувати, самі добре знаємо — справа така попереду, що і для дум кобзарських згодиться. Хлопець каже, що Чалма-бек невдовзі з’явиться, — отож діяти треба негайно. Сам знаєш, ми відсиджуватися тут до кінця віку не будемо.

Почувши такі розважливі слова, козаки схвально загули.

Козак Голота задоволено посміхнувся і, ховаючи між чорних вус посмішку, сказав:

— Ну що, браття, у дорогу? А там вже як вийде.

— Діло кажеш! — підхопили козаки.

Один з козаків звернувся до Данька:

— Якщо ми тобі коня дамо — не впадеш? На коні триматися вмієш?

— Як реп’ях! — задоволено й поважно відповів хлопець. Що й казати — чимало він провів часу, випасаючи з хлопцями коней латників замкової залоги.

Козаки зареготали.

— Ну що ж, хлопці, осідлайте для малого чалого коня, досить йому без вершника траву топтати, — посміхнувся Голота. І раптом голос його задзвенів суворим наказом:

— Отож, панове, по конях! Тільки кулешу треба доїсти — не всю ж її гайворонню лишати.

Через деякий час ватага козаків виїхала з Яру. Данько сидів, міцно тримаючи повід чалого. Голота сидів у сідлі, немов влитий, байдуже пихкаючи люлькою.

Вервечка комонних козаків виїхала з яру й понеслася степом у бік замку.

В обличчя Данькові ударив нічний вітер, перемішаний із п’янкими пахощами степової ковили. Він уперше в житті їхав з козаками на справжню бойову виправу. Серце його радісно билося. Він жадібно хапав ротом степову прохолоду.

Козацька ватага, немов зграя орлів, летіла на своїх конях. Над ними сяяли зорі, і повний місяць — козацьке сонце — освітлював шлях.

Під ранок вони доїхали до невеликого, вкритого густими деревами байраку. Далі їхати було небезпечно — можливо, люди магістра вже вислали роз’їзди поблизу замку. Висока замкова вежа виднілася вдалечині.

Усе тіло Данькові ломило після довгих перегонів, але він не звертав жодної уваги на це. Усі думки його були зайняті майбутньою битвою.