Козацький оберіг

Глава 7. Страшна садиба

Вони ретельно обшукали комору. Капшука із грішми ніде не було.

— От же ж гаспидські душі! — вигукнув Жила і, не встигли кобзар з Даньком і слова вимовити, як він прожогом вискочив з комори. Через мить вони почули іржання коня і стукіт копит, що віддалявся.

— Оце так оказія, — сказав Будник, — без грошей корабель нас не візьме. Та ще на частину цих талярів Рустам обіцяв стражника підкупити, щоб той розповів, що там у маєтку діється. Ну що ж, будемо повернення Жили чекати.

Зрозуміло, що Данько не міг стулити очі аж до ранку і, тільки коли вже надворі стало зовсім світло, забувся неспокійним сном.

Розбудило його пронизливе ревіння верблюдів і крики людей. Він миттю прокинувся — Будника в коморі не було. Данько вискочив надвір. Біля стіни стояв великий караван. Люди виносили з підвалів караван-сараю величезні тюки і складали надворі, інші в’ючили цю поклажу на спини віслюків і верблюдів. Тут Данько побачив кобзаря. Той стояв у тіні, прислуховуючись до веремії, яку здіймав караван. Хлопець привітався з Будником і запитав, що це за купці.

— Ось, везуть якісь товари до Чалми-бека, та ще прикупили трохи в купця Рустама. Зараз відправляються.

Данько пройшовся, з цікавістю споглядаючи різнобарвну метушню купців, і раптом аж підстрибнув від думки, що прийшла йому до голови.

Не сказавши кобзарю ні слова, він, плутаючись між ногами караванних служок, проскочив до великої гори тюків, складених надворі. Обережно озирнувшись навкруги, Данько затиснувся між стіною та тюками. Ще раз переконавшись, що його ніхто не бачить, хлопець швиденько забрався у величезний в’юк з якимось одягом і затаївся між бавовняними халатами та смушковими папахами. Відразу стало задушно й темно. Данько намагався дуже повільно дихати, зберігаючи невелику кількість повітря. Найскладніше було не чхнути від пилу, який забивався від тканини в ніс.

Нарешті Данько відчув, що дужі руки підняли тюк і понесли. Хлопець лежав, згорнувшись клубком. Над головою він чув голоси, хтось перекинув в’юк на спину верблюда, і Данько зрозумів, що караван зрушив з місця. Ритмічно погойдуючись, верблюд віз в’юк, і Данько зі страхом і надією сподівався, що йому таки вдасться потрапити до маєтку Чалми-бека. «Нічого, трохи розвідаю, що тут знаходиться, і відразу повернусь до пана Будника,» — думав хлопець, намагаючись приглушити свою провину перед сліпим кобзарем. Усе ж докори сумління знову і знову поверталися до нього. «Як він там, сліпий і безпорадний, без мене залишився?» — гостра думка все більше й більше бентежила його.

Від рівномірного погойдування Данько сам не помітив, як задрімав. Скільки часу його везли, він так і не зрозумів. Прокинувся він від того, що в’юк кинули на землю. Хлопець ледь стримався, щоб не крикнути з несподіванки. Над своєю головою він чув якісь голоси, в’юк знов підняли й кудись понесли. Данько почув кроки — хтось зносив в’юк із ним кудись униз, спускаючись кам’яними сходами.

Данько відчув, як його скинули на підлогу, а зверху ще поклали декілька тюків. На щастя, усі вони теж були із якоюсь тканиною й не дуже тиснули згори. Але повітря вже не вистачало. Задуха тиснула на хлопця, від спеки він був геть мокрий. Але Данько терпляче вичекав, коли голоси караванних служок остаточно замовкнуть, і почав повільно ворушитись, намагаючись поволі видряпатися з в’юка. Вовна із шапок вперто лізла йому до рота, забиваючи дихання. До того ж Данько заплутався в якомусь халаті, що обкрутився навколо нього, мов рибальська сітка. У голові в нього все паморочилося, і він з жахом зрозумів, що якщо втратить свідомість, то задихнеться й залишиться у в’юку назавжди.

Нарешті він видряпався зі свого сховища і, жадібно ловлячи, мов риба, витягнута на берег, ротом повітря, знесилений сів біля тюка.

Навколо було темно, сире повітря свідчило, що тюки склали десь у підвальному приміщенні. Данько довго сидів на холодній підлозі, звикаючи до темряви й намагаючись визначити, скільки часу караван міг добиратися до маєтку Чалми-бека (якщо він дійсно прямував до його маєтку). Отже, за розрахунками Данька, зараз мав бути день і варто було вичекати ще кілька годин, щоб вилізти з підвалу, коли стемніє.

Данько сів на тюк, підпер руками голову й замислився. Щоб відчувати, як тягнеться час, Данько про себе став наспівувати пісні, які чув від козаків і кобзаря.

Час тягнувся повільно. Нарешті хлопець вирішив, що надворі ніч, підвівся й тихими кроками пішов уздовж підвалу, обережно обмацуючи руками стіни. Вони були прохолодні і, здавалося, надзвичайно міцні. В обличчя хлопцю повіяло сирим повітрям, і він здогадався, що саме з того боку знаходяться двері. Данько пішов у цьому напрямку, поводячи носом, мов мисливський собака. Кілька разів він перечіплявся через в’юки, що були розкидані по всьому підвалу, поки його руки не намацали дерев’яні двері.

Данько обережно натиснув на них, і двері піддалися. Хлопець обережно визирнув: від підвалу ввели сходинки нагору, які освітлював смолоскип десь у кінці довгого коридору.

«Мені би зброю або дьогтю!» — подумав Данько, але нічого, що хоча б нагадувало зброю чи дьоготь, йому в підвалі не трапилося. Про всяк випадок, згадавши козацькі хитрощі, Данько нахилився до землі, узяв добрячу пригорщу пилу і старанно намастив собі обличчя, не стільки для маскування, скільки для почуття власної безпеки.

Хлопець тихо піднявся по сходинках. Вони вели до ще одних дверей, над якими палав причеплений до стіни смолоскип. Хлопець підійшов до дверей і притулився до них, уважно вслухаючись до голосів, що чулися з двору. Голоси віддалялися. Було зрозуміло, що сторожа обходить садибу та її підвали.

Дочекавшись, коли голоси, віддаляться й затихнуть, Данько дорахував до десяти, відкрив двері й завмер. Прямо біля дверей сидів стражник. На щастя, він дрімав, опустивши голову на груди. Спис його був приставлений до стіни, долоня лежала на руків’ї кривого ятагану, що стирчав з-за пояса. Хлопець помітив руків’я ножа за халявою чобота стражника. Данько повагався хвилину, потім обережно протягнув руку і повільно витягнув короткий ніж — захалявник. Тепер зі зброєю в руках він відчув себе набагато певніше.