Козацький оберіг

— Слухай, козаче, — стиха запитав Будник, — а чи не чув ти про зіндан Чалми-бека, у якому він найважливіших полонених тримає?

— А чому ж не чув, чув, звісно! — відповів козак. — Хто ж про цей зіндан не чув! Я сам там — нехай ця темниця на порох разом із Чалмою зійде! — півроку пробув.

Кобзар і Данько мовчали, уважно очікуючи продовження розповіді.

— Як я востаннє втік, то поки мене арканами не скрутили, найміцнішого з охоронців голими руками задавив. Мене відразу вбити хотіли, але Чалма-бек мені запропонував самому охоронцем на каменоломні бути. Я, звісно, плюнув йому під ноги, то він мене до свого зіндану й запроторив. Тюрма ця знаходиться в маєтку Чалми, там біля стіни — вхід, який посилено охороняють. То це і є вхід до казематів. Стоять там у кам’яних мішках люди, прикуті кайданами до стін. Катують їх тяжко, темрява навкруги, а іноді наказує Чалма когось із невільників лютою смертю карати. Є там у палаці басейн з водою, а в басейні якісь і демонські ящери плещуться, що звуться, як їх там?.. О, згадав — крокодили! Оце їм, бува, невільників кидають. Збирався Чалма-бек і мене до них скинути, але я і з цього зіндану втік.

— Як утік? — в один голос здивовано вигукнули кобзар і Данько.

Козак Жила посміхнувся і провів рукою по своїх довгих чорних вусах.

— Та ось так і втік… Прикували мене ланцюгами до стіни й залишили. Стою я так день, стою два. Наскучило мені стояти на самоті, і почав я обережно так до стін промовляти — чи є тут люди добрі, чи мені самому тут вікувати та собі байки розповідати? Раптом бачу — один камінь з бокової стіни поруч мене зарухався, хтось його витягнув, і замість каменя невеличкий отвір утворився, і тут чую я з того отвору голос. Хтось за стіною тихо каже: «Ти, друже, тут дуже не репетуй, бо тобі тут таку байку розкажуть і покажуть, що очі на лоба вилізуть». Я, зрозуміло, зрадів, що поруч хоч одна жива душа є, хоч і за кам’яною стіною. А чули ми один одного тому, що цей сердега за багато років ланцюгом, яким скутий був, зміг один камінь розхитати так, що той легко зі стіни виймався. Так і почали ми з ним перемовлятися. І розповів він мені, що вже одинадцять років у цьому зіндані прикутий до стіни перебуває. Звали його Богдан і, здається, родом він був десь з-під Києва. Розказав мені Богдан, що Чалма-бек дуже хоче, щоб він йому якусь дуже важливу роботу зробив. Тому й не вбиває його, усе чекає, коли майстер скориться. Затятий чолов’яга, нема чого й казати! Ось одного разу Богдан мені каже: «Я тобі допоможу з зіндану вибратися, тільки ти, як до України доберешся, знайди козака Голоту або козака Шершня й розкажи, що майстер Богдан саме тут знаходиться…»

Данько, почувши ці слова, радісно підхопився з місця, але сліпий кобзар не рухався, тільки повів головою, щоб хлопець заспокоївся й не переривав козака Жилу.

Той, трохи здивований реакцією Данька на його розповідь, ковтнув вина, яке вранці приніс для хворого Рустам, і продовжив:

— А Богдан той, виявляється, був неабияким чаклуном. Ну, ковалі, зрозуміло, завжди щось таке знають, що простим людям і не марилося. От він і каже мені, що може вночі такі слова сказати, що мої кайдани самі впадуть, але сил у нього дуже мало залишилося, тому мені обов’язково треба втекти, бо він після цього довго не протягне. Може ще пару тижнів, бо чари багато сил з людини забирають, а в цьому казематі він ніяк їх відновлювати не може. Я його питаю — а чому він свої кайдани за допомогою чародійства не скине? А він мені відповідає — Чалма-бек, знаючи про здібність коваля до чаклунства, сам його ланцюги заворожив. І ось, через три дні, визначив він якось, що саме ніч надворі, сказав мені, щоб я приготувався й очі закрив, та почав ворожити. Що він там казав — я й не розібрав, але почало мене мов у лихоманці трусити. Зуби зацокотіли, перед очима чорні кола попливли, холодний піт пробив. Та почув я брязкіт, очі розплющив і бачу, що мої кляті кайдани та ланцюги, які до кісток мої руки й ноги натерли за час, поки я в зіндані був, біля мене лежать. Я очам своїм не повірив, а майстер Богдан мені й каже дуже слабким голосом: зараз сторожа підійде — далі вже сам проривайся. Ну, що й казати, як тільки голомоза пика стражника в кам’яний мій мішок сунулася, добряче я її кулаком усмалив та із того клятого зіндану вибрався. Двох охоронців шаблею скосив, на коня стрибнув і з маєтку Чалми-бека чвалом погнав. Та не вдалося мені прохання майстра Богдана виконати, бо вже за Перекопом уцілив мені в плече стрілою ординець, у степу кінь мій впав. Мене наздогнали й потягли на аркані до каменоломень. Дорогою так канчуками підганяли, що подивився на мене мурза, який охороною на каменоломнях завідував, додав ще добрячих стусанів, та так вгатив, що світ у моїх очах померк, і тільки тут я до тями повернувся. Так що, шановне товариство, я чим зможу спробую вам у пригоді стати, а потім помандрую шукати козака Голоту.

Тут козак Жила замовк, уважно дивлячись на сліпого кобзаря та Данька.

— Не треба тобі до козака Голоти поспішати, — стиха сказав кобзар, — вважай, що свою обіцянку майстру Богдану ти вже виконав.

Глава 6. Розрубана монета

Втомлений довгою розповіддю, Жила закрив очі й задрімав, розтягнувшись на ряднині. Кобзар Будник глибоко замислився. Данько уважно дивився на кобзаря.

— Багато чого ще нам треба від тебе, козаче, довідатись, — стиха сказав кобзар, — але тобі відпочити треба. Рани твої ще декілька днів гоїтися будуть… Дивні речі у світі робляться. Давно ця колотнеча з Оберегом почалася і, мабуть, не закінчиться, доки наша земля під сонцем існувати буде.

— Пане кобзарю, — несміливо запитав Данько, — а може зараз спробуємо до маєтку Чалми дістатися та мого батька звільнити?

— Якби ж то так просто було, друже. То ж не садиба, а справжня фортеця. Бачиш, який затятий козак Жила, але й він далеко не втік. Може станеться диво, ми твого батька визволимо, а потім як через ці солончаки втечеш? Та не хвилюйся — щось придумаємо. Спочатку поміркувати треба, як у садибу пробратися. Добре, поспи й ти, що буде, те буде, а буде те, що Бог дасть.

І кобзар знову замислився.

Данько ліг, але думки не давали йому спокою. Раптом йому здалося, що із ночі зіткалися чарівні звуки. Він відкрив очі й побачив, що Будник стиха перебирає струни. Немовби відчувши, що хлопець не спить, кобзар, не припиняючи гри, лагідно промовив:

— Це я, Данько, з кобзою раджусь про наші справи — казав мій вчитель, що її у сиву давнину придумали боги, щоб у добрих людей вірний порадник був. Чую я, що батько твій зовсім сили втратив, ось я раду і тримаю, як нам його швидше визволити.