Мандри Ґуллівера

Ця звістка привела мене у повний відчай. До найближчого материка чи острова ніяк не менше, ніж сто миль, і навіть якщо я збудую вутле суденце, мені туди не доплисти – перший шквал відправить мене на дно. Рішення гуїгнгнмів для мене було рівнозначне смертному вироку. Власне, смерть тієї хвилини здавалася мені єдиним виходом, адже якщо я все-таки врятуюся, мені буде неймовірно складно знову пристосуватися до світу своїх одноплеменців- єху.

Я зібрався на силі та ґречно подякував сірому коню за гостинність, сказав, що підкорююся рішенню Ради, хоча мені й не до душі залишати таку прекрасну країну. Якщо мені вдасться повернутися на батьківщину, я сподіваюся, що буду корисним для своїх співвітчизників, розповівши їм про гуїгнгнмів та їхній спосіб життя, який міг би бути взірцем для всього роду людського.

На це кінь відповів, що я маю два місяці для будівництва плавучої посудини, а допомагатиме мені гнідий слуга-огир, який дуже до мене прив’язався. На цьому ми й розсталися з моїм другом-гуїгнгнмом.

Перш за все я вирушив до того місця на березі, куди причалив. Ми з гнідим зійшли на пагорб, і я кинув оком на морську гладінь, що лежала переді мною. Мені здалося, що далеко-далеко на північному сході видніє щось, схоже чи то на острів, чи то на синювату хмару. І я вирішив покластися на долю.

Не зволікаючи, ми з гнідим вирушили до лісу, і я, видобувши ножа, узявся до роботи. Слуга, орудуючи гострим кременем, допомагав мені зрізати великі гілки. Так ми працювали щодня, і за шість тижнів нам вдалося спорудити щось на взір великої індіанської піроги, обтягненої бичачими шкурами, скріпленими конопляною мотузкою. Зі шкіри молодших тварин я викроїв вітрило, витесав весла, приготував запас провіанту і два глеки – один для молока, другий для прісної води. У великому ставку біля будинку сірого коня я випробував своє суденце, при цьому за моїми діями спостерігали як гуїгнгнми, так і єху, які не були зайняті роботою. Шви піроги я законопатив коров’ячим лоєм, потім завантажив її на найбільший візок, і мій гнідий слуга доставив її на берег моря.

Коли настав день відплиття, я пішов попрощатися зі своїм господарем та його сім’єю. Одначе гуїгнгнм захотів поглянути, як я відчалюватиму, і рушив на берег разом зі мною та одним своїм приятелем.

Близько години нам довелося чекати припливу. Серце моє тужливо стискалося, і коли я востаннє підійшов до коней, то готовий був стати перед ними навколішки. Але сірий у яблуках похитав головою та простяг передню ногу до моєї руки. Я міцно потис його копито, кивнув решті, відвернувся і побіг до піроги. Уже наступної миті я щосили гріб назустріч крутій припливній хвилі.

Дехто може сказати, що я поводився досить дивно. Проте якби ці критики були знайомі з гуїгнгнмами, вони змінили б свою думку.

Розділ 10

П’ятнадцятого лютого 1714 року, рівно о дев’ятій годині ранку, я вирушив у цю відчайдушну подорож. За попутного вітру я спочатку йшов на веслах, а потім, побоюючись, що швидко втомлюся, вирішив підняти своє маленьке вітрило. Гуїгнгнми стояли на березі доти, доки пірога не зникла вдалині.

Моєю метою було досягти якої-небудь землі, тож я спрямував своє суденце туди, де колись помітив на небокраї острів. Я хотів оселитися там, збудувати хатину і спробувати вижити самому – мені страшно було думати про те, щоб повернутися в цивілізований світ, у суспільство жалюгідних єху.

Я не забув, що три роки тому, перед тим як команда покинула мене у відкритому морі, наше судно курсувало приблизно на десять градусів південніше від мису Доброї Надії. Тому я вирішив іти на схід – назустріч ранковому сонцю, сподіваючись рано чи пізно дістатися південно-західних берегів Австралії. Там напевне знайдеться годящий для мене острівець. Вітер, не вщухаючи, дув із заходу, і близько шостої вечора я помітив удалині щось схоже на суходіл.

Це був голий стрімчак із невеликою бухтою, що утворилася внаслідок ударів хвиль. Я загнав туди своє суденце, заліз на стрімчак і чітко розрізнив на сході смужку суходолу. Переночував я у пірозі, а рано-вранці ступив на незнайомий берег.

Узбережжя здалося мені зовсім незаселеним і відлюдним, однак я не наважився віддалитися від берега, тому що не мав зброї. Боячись запалювати вогнище, я поснідав молюсками, яких зібрав біля прибережних скель. Упродовж трьох днів я харчувався молюсками та ловив рибу, яку з’їдав сирою, намагаючись зберегти свій запас провізії. На щастя, неподалік був прісний струмок.

На четвертий день я все ж таки ризикнув вирушити на розвідку. Одначе, пройшовши менше ніж милю, на одному з пагорбів я раптом помітив тубільців, які сиділи біля вогнища. Вони були зовсім голі та, коли помітили мене, залементували. П’ятеро з них кинулися в мій бік – і мені не спало на думку нічого кращого, як щодуху помчати назад до піроги. Уже на березі мене наздогнала стріла тубільця, що вп’ялася в ногу. Кульгаючи, я заліз у човен і відплив так хутко, як тільки зміг. Відпливши на кабельтов, я вирвав наконечник стріли, вичавив кров і промив рану солоною водою – стріла могла виявитися отруєною.

Я не знав, що робити далі, – повернутися на берег я вже не міг. На жаль, вітер змінився і не давав мені змоги вийти у відкрите море. На мить мені здалося, що на північному сході майнуло вітрило, але я таки повернув пірогу до берега, сподіваючись, що дикуни його вже залишили.

Невдовзі я відшукав бухту, де просто з-під скелі било джерело. Хитаючись від утоми, я витяг пірогу на пісок, вимив обличчя, напився води зі струмка та приліг за камінням поспати.

Розбудили мене віддалені голоси. Я визирнув зі свого сховища – до бухти входила шлюпка, а в півмилі від берега на легких брижах погойдувався великий корабель. Очевидно, його команда добре знала, де можна запастися прісною водою. Я знову сховався за камінням і почав спостерігати.

Матроси, які висадилися на берег, умить помітили мою пірогу та здогадалися, що її господар переховується десь неподалік. Наповнивши водою барильця, вони вирушили на пошуки, оглядаючи берег. Я не міг бігти і причаївся, гадаючи, навіщо я їм знадобився.

Знайшли мене дуже швидко. Здивовано оглянувши мою фігуру, дивне вбрання зі шкурок кроликів, саморобні черевики та хутряні панчохи, матроси дійшли висновку, що я хто завгодно, тільки не тубілець. Один із них португальською звелів мені вийти з-за каміння та спитав, хто я і як тут опинився. Я відповів тією самою мовою, що вони бачать перед собою нещасного єху, вигнаного з країни гуїгнгнмів. Тут уже було неважко здогадатися, що я європеєць, одначе відповідь моя здалася матросам цілковитою нісенітницею. До того ж мій дивний акцент, який нагадував кінське іржання, викликав у них нестримний сміх. Тремтячи зі страху та огиди, я попросив їх відпустити мене, але матроси оточили мене й почали допитуватися, звідки я родом. Я трохи заспокоївся і повідомив їм, що я англієць, який залишив батьківщину п’ять років тому, а насправді – нещасний єху, який шукає усамітнення.