Мандри Ґуллівера

Слуга-лошак простяг мені якийсь корінець. Я взяв його, понюхав і ввічливо повернув. Тоді він приніс із сарая кавалок віслюкової тушки, але м’ясо так смерділо, що я з огидою відвернувся. Слуга кинув м’ясо єху, і тварина жадібно проковтнула даток. Потім настала черга сіна й вівса, і я дав зрозуміти коням, що й вони мені не до смаку і не є моєю звичайною їжею. Між іншим, у мене відразу ж майнула думка: якщо я не зустріну тут звичайних людей, то невдовзі помру з голоду. Проте єху здавався абсолютно задоволеним життям.

Несподівано сірий кінь звернувся до мене. Він підніс копито до своєї морди, знаками даючи мені зрозуміти, що хоче знати: чим же я все-таки харчуюся? На щастя, десь поблизу заревла корова, я стрепенувся і показав, що зовсім не проти її подоїти. Дивовижно, але мене зрозуміли й знову повели до кінського житла. Там служниця-кобила подала мені велике глиняне горнятко молока, і я залюбки його осушив, одразу відчувши себе бадьоріше. Коні дивились, як я п’ю, дещо злякано і, проте, схвально. Після цього мені на певний час дали спокій.

Опівдні до будівлі під’їхав візок, у який були запряжені чотири сильні єху. У візку сидів кінь похилого віку – одразу було помітно, що це знатна і впливова особа. Кінь вибрався назовні й пішов до будинку, трохи кульгаючи на ліву передню ногу; мій хазяїн зустрічав його шанобливо та люб’язно. Мене залишили самого, і вперше я міг спостерігати, як тутешні коні обідають.

Вони влаштувалися в найбільшій кімнаті, де ясла стояли напівколом; гість і господарі церемонно сиділи на соломі кожен на своєму місці. Як перша страва подавалося сіно, як друга – овес, зварений з молоком. Гостя частували цією стравою в гарячому вигляді, решта їли її холодною. Над яслами розміщувався величезний ґратчастий короб із сіном, поділений на комірки за кількістю присутніх. Кожен кінь брав свою порцію – стримано, пристойно й акуратно. Ситі лошачки поводилися сумирно, слуги були моторні, а господарі – ввічливі з поважним гостем.

Мене нарешті помітили і звеліли підійти до, так би мовити, бенкетного столу, потім господар будинку почав бесіду зі своїм гостем, часто киваючи в мій бік. Слово «єху», як примара, знову висіло в повітрі. Мені так набридло бути предметом обговорення, що з нудьги я почав ритися у своїх бездонних кишенях. Намацавши там рукавички, я натягнув їх на руки. Ця проста дія вразила сірого коня. Він знаками поцікавився, що сталося з моїми передніми копитами, і звелів надати їм колишнього вигляду. Я неохоче підкорився. Утім, моя поведінка, як мені здалося, привернула до мене коней. Вони почали вимагати від мене вимовити слова, які я встиг засвоїти, а господар розважався тим, що називав усе, що було на обідньому столі, змушуючи мене повторювати. Це виявилося нескладно, оскільки ще замолоду я вирізнявся здібністю швидко засвоювати незнайомі мови.

Коли обід добіг кінця, мій хазяїн, занепокоєний тим, що я, як і раніше, голодний, відвів мене вбік і знову вказав на овес. Я заперечно похитав головою, але відразу ж зметикував, що з вівса нескладно приготувати коржі. Овес кінською мовою звучить як глунг. Я кілька разів повторив це слово і кивнув у бік білої кобили-служниці, просячи принести мені побільше цього злаку. Отримавши дерев’яне блюдо з вівсом, я так-сяк обсмажив зерна на вогні й заходився їх розтирати, поки не осипалось усе лушпиння. Потім я провіяв овес і розтер його між двома каменями в борошно, замісив тісто, спік коржі та з’їв на очах украй здивованого хазяїна, запиваючи підігрітим молоком. Спочатку ця страва здалася мені несмачною, але з часом я звик до неї та навчився обходитися без солі. Забігаючи наперед, зауважу, що ця нехитра їжа була набагато здоровішою за ту, до якої я звик. Окрім того, я навчився ловити кроликів і птахів, іноді збирав духмяні трави, додаючи їх у коржі як приправу, зрідка збивав для себе олію, робив сир і пив молочну сироватку.

Увечері кінь-хазяїн наказав виділити для мене приміщення в шести ярдах від будинку та окремо від сарая єху. Це виявився невеликий старий хлів, де колись тримали тільки корів. Там було чисто, сухо й тепло. Я знайшов усередині солому, приготував ліжко і, знесилений після того, що мені довелося пережити в перший день після вигнання з власного корабля, міцно заснув.

Розділ 3

Відтоді моїм головним заняттям було вивчення кінської мови.

Усі в будинку, починаючи з хазяїна і закінчуючи слугами, старанно мені в цьому допомагали. Їм здавалося дивом, що така дика тварина, як я, виявляє ознаки розуму. Цей парадокс мене вже анітрохи не бентежив…

Уроки відбувалися таким чином. Я тицяв пальцем у той чи той предмет, записував по літерах його назву в свій зошит і потім заучував. Щоб вимова моя стала правильною, я просив усіх, хто потрапляв мені на очі, кілька разів повторити потрібне слово. Особливо мені допомагав гнідий лошак-слуга.

Гуїгнгнми вимовляють слова гугняво і гортанно. Їхня мова найбільше нагадує верхньоголландську говірку, але на слух набагато м’якша й виразніша. Імператор Карл V якось зауважив: «Якби мені захотілося побесідувати зі своїм конем, я б використав голландську мову».

Мій хазяїн палав нетерпінням нарешті дізнатися мою історію. І хоча цей благородний гуїгнгнм, як і раніше, вважав, що я єху, все ж гадав, що душа в мене кінська, тому що охайність, кмітливість і ввічливість, які він у мені помітив, властиві лише його одноплеменцям. Він щодня по кілька годин навчав мене своєї досить непростої мови та сподівався, що незабаром його цікавість буде задоволено. Я ж робив безперечні успіхи. Якось я показав йому свій словничок, пояснивши сенс і мету моїх записів, і мій хазяїн невимовно здивувався, оскільки гуїгнгнми не мають ані найменшого уявлення про писемність, книжки й літературу.

За десять тижнів я вже розумів більшість запитань мого співбесідника, а за три місяці міг вільно відповідати на них. Перш за все господар поцікавився, звідки я взявся і де навчився так добре наслідувати єху, які переважно піддаються навчанню гірше за інших тварин. Усе це сірий кінь вимовив цілком серйозно.

Я відповів, що приплив морем у порожній дерев’яній посудині здалеку – із тих країв, де мешкає безліч людей, схожих зовні на мене. Мої супутники висадили мене на незнайомий берег та залишили самого. Я пішов по дорозі, побачив невідомих диких тварин, а потім зустрівся з кіньми. Слова «корабель», «континент», «король», «держава» в конячій мові відсутні, як і багато інших понять, таких, наприклад, як «брехня» й «обман». А про те, щоб пояснити коню значення слова «пірат», я вже й не кажу.

Господар будинку, подумавши над моєю відповіддю, зверхньо зауважив, що я, мабуть, помиляюсь або «розповідаю про те, чого ніколи не було». Він вважав неможливим існування якихось інших країн, де купка твариноподібних дикунів могла б спустити на воду дерев’яну посудину й вирушити на ній куди заманеться. Адже ніхто з гуїгнгнмів не в змозі побудувати таке судно і тим паче довірити керування ним якимсь єху. Я забув сказати, що слово «гуїгнгнм» означає «досконалість природи» – саме так називає себе кінський народ, який живе на цих теренах.

Невдовзі поширилися чутки, що в будинку сірого коня з’явився незвичайний єху, котрий вивчив кінську мову та своєю поведінкою демонструє зачатки розуму. Глянути на таке диво потяглися гості. Шляхетні огирі, цікаві кобили і вчені коні діставали велике задоволення від того, що розмовляли зі мною; за такої практики я менше ніж за півроку вже вільно розмовляв місцевою мовою. Всі гості ледь могли повірити, що я справжній єху. Їх збивала з пантелику моя світла шкіра, голос і те, чим я харчувався, та понад усе – мій одяг. Я намагався нікого не розчаровувати, адже, побачивши мене без одягу, наївні мудреці визнали б протилежне, – а мені цього зовсім не хотілося. Одначе недовго мені вдавалося зберігати свою таємницю.

Зазвичай я знімав верхній одяг, коли всі в будинку вже спали, і зрання вбирався в сорочку, сюртук і панталони. Та от якось на світанку хазяїн послав за мною свого слугу. Гнідий лошак убіг до мене в корівник і злякано зупинився – сюртук, яким я вкривався, сповз із моїх голих плечей, а сам я ще не прокинувся. Розгубившись, бідний кінь кинувся до хазяїна і про все йому доповів. Коли ми зустрілися з сірим конем, він поставив мені чудове запитання: чому під час сну я зовсім не такий, яким буваю звичайно? Тут я вирішив, що нам конче слід якось порозумітися, тим більше що мій одяг незабаром перетвориться на лахміття, а взуття зовсім стопчеться. Я твердо заявив коню, що одяг у моїй країні шиють для того, щоб людина мала пристойний вигляд і могла з його допомогою захистити своє тіло від холоду та спеки. Кінь попросив мене роздягтися, і я це негайно зробив.

Хазяїн спостерігав за моїми діями з великою цікавістю. Він розглядав кожен предмет туалету, а коли я, посинівши від холоду, знову нетерпляче одягнувся, кінь заявив, що в нього більше немає сумнівів у тому, що я справжнісінький єху, тільки особливої породи – без пазурів, шерсті та з іншим кольором шкіри. Я відповів йому, що ці його висновки мені вкрай неприємні, і переконливо попросив тримати нашу розмову в таємниці. Він великодушно пообіцяв – і на цьому ми розсталися.

Не треба описувати докладно мої успіхи у вивченні складної мови гуїгнгнмів. Нарешті настав час, коли я міг розповісти господареві про свої негаразди. Головні труднощі полягали в тому, щоб пояснити йому, з якої причини мене висадили на берег. Я докладно описав сірому коню корабель, за допомогою носовичка показав, що таке вітрило і як воно рухає судно. Розтлумачив, у чому різниця між порядною людиною та злодієм. При цьому гуїгнгнма найбільше здивував той факт, що з п’ятдесяти членів екіпажу лишень одного можна було назвати пристойною людиною, а решта виявилися мерзотниками, і що проста сварка призвела до таких жорстоких наслідків. Поміркувавши, він раптом запитав, як могло статися, що гуїгнгнми моєї землі дозволили керувати таким складним і дорогим судном диким істотам. Я попросив хазяїна не ображатися на те, що я зараз скажу, і пояснив: корабель був побудований такими самими розумними істотами, як я. Інших там, де я живу, немає, і всі вони панують над свійськими тваринами, зосібна й над кіньми. «Мене невимовно вразило, – додав я, – все, що я тут побачив, і особливо розумна поведінка, тактовність і благородство гуїгнгнмів. Щодо єху, то, попри зовнішню схожість із людьми, я теж вважаю їх за тварин, хоча причину такого глибокого здичіння та виродження збагнути не можу».