Мандри Ґуллівера

Часто трапляється, що якийсь правитель для захисту своєї країни від іноземного вторгнення просить військової допомоги в іншої держави. Вигнавши ворога, союзник обертає зброю проти того, хто його покликав, кидає правителя до в’язниці, відправляє у вигнання або просто вбиває, щоб не мати зайвого клопоту. Після цього захоплює владу і стає законним володарем обох країн. Такий вчинок вважається цілком благородним і заслуговує на похвалу. Кревне родство або шлюбні союзи також є частою причиною воєн між країнами; що ближче родство, то більші чвари. Бідняки змучені жебрацтвом і голодом, багатії марнославні й бездушні. Жадоба бідних і гординя багатих породжують ненависть – ось чому війни в нас ніколи не припиняються, а ремесло солдата вважається найпочеснішим. Солдата-єху наймають для того, щоб він убивав якомога більше людей, котрі не заподіяли йому ані найменшого зла. При цьому війни ведуть не тільки сильні й заможні держави, а й зовсім зубожілі та крихітні.

«Усе, що ви мені розповіли, – замислено мовив мій хазяїн, – справді свідчить про дивовижні результати діяльності вашого розуму. І водночас про вашу ницість, адже природа створила вас слабкими й нікчемними. Ви не маєте ні фізичної сили, ані спритності, ви навіть не можете як слід покусати й подряпати одне одного, як це роблять наші єху. Тому, називаючи кількість жертв у битвах, ви, по-моєму, кажете про те, чого немає!»

Я насилу зміг стримати посмішку, почувши таке. Моєї обізнаності у військовому мистецтві цілком вистачило б, щоб докладно пояснити співбесідникові устрій та принцип дії наших гармат, мортир, мушкетів і карабінів. Я описав пістолети, кулі, порох, шаблі та багнети. Розповів, що таке облога, відступ, атака, мінування, бомбардування, морські битви, загибель кораблів із тисячею матросів на борту й бої на суходолі, у яких із кожного боку гинуть десятки тисяч людей. Я повідомив про стогони та крики приречених умирати і про розшматовані людські тіла, описав загальне сум’яття, клуби диму, шум, кінський тупіт, утечу, переслідування, перемогу; описав бойовища, вкриті трупами, кинутими на поталу псам, вовкам і воронам, – а потім насильництво над мирними людьми, розбій, грабування…

Я міг би говорити безкінечно, але мій хазяїн зупинив мене, зауваживши, що той, хто стикався з єху, легко повірить моїй розповіді, однак те, чого ми сьогодні торкнулися в нашій бесіді, непокоїть його. «Ми завжди гидували з єху, які живуть у нашій країні, – промовив сірий кінь, – і все ж таки ставилися до них, як до звичайних тварин, що можуть завдавати прикрощів на зразок тих, які трапляються, коли заб’єш копито або поранишся. Проте у ваших розповідях усі злодіяння пов’язані з істотами кмітливими та, почасти, розумними. І якщо вони скоюють такі жахливі злочини, то доводиться визнати, що розбещена свідомість у сто разів гірша за тваринну дурість. Я схиляюся до думки, що замість розуму ваша порода єху має щось таке, що сприяє поширенню зла і пороків, а ви самі являєте собою прикру помилку природи».

Я не міг заперечити.

«Ви якось казали, – вів далі мій співбесідник, – про незлагоду з законом декого з матросів, які висадили вас на берег нашої країни. Що таке у ваших краях закон і хто йому служить?»

Я не дуже обізнаний у тому, що стосується закону та права, але, утім, намагався задовольнити його цікавість.

«У нашій країні, – мовив я замислено, – є численний стан людей, які з наймолодшого віку вчаться доводити, що біле – це чорне, і навпаки, залежно від того, за який доказ більше заплатять. Цей стан тримає в рабстві весь наш народ. Наприклад, якщо сусідові сподобалася моя корова, він наймає одного з таких людей, аби той довів, що згідно з законом я маю віддати корову йому. Щоб зберегти свою власність, я й собі маю найняти адвоката, тому що закон забороняє мені самому захищати свої права в суді. Та й це ще не все. Немає впевненості в тому, що я виграю справу, оскільки скривджена сторона звичайно опиняється в невигідному становищі. Мій адвокат, попри те що факти свідчать на нашу користь, може виявитися нетямущим, лінивим або занадто обережним. І в мене залишається тільки два способи зберегти свою корову: перший – підкупити адвоката іншої сторони, щоб він удав, ніби захищає справедливу справу, другий – переконати мого захисника в тому, що корова насправді мені не належить. Тоді з’явиться хоч якийсь шанс виграти процес. Суддями, – вів я далі, – у нас називають осіб, на яких покладено обов’язок розв’язувати суперечки та ухвалювати рішення як у цивільних, так і в кримінальних справах. Та не можу сказати, що всі вони вирізняються порядністю й чесністю. Я знав шанованих суддів, для яких власні інтереси завжди стояли вище, ніж закон. Звичайно у таких служителів правосуддя добре підвішений язик, вони хитрі й розумні, і репутація для них – понад усе. У суді вони говорять про що завгодно, тільки не по суті справи. Такий суддя ніколи не спитає, яке право має сусід на мою корову, а без кінця обговорюватиме, якої вона масті, вдома доїться чи на пасовиську, які завдовжки у корови роги, коли вона востаннє хворіла тощо. Майже всі судді вийшли з адвокатів і чудово володіють прийомами казуїстики; вони без кінця-краю сиплють термінами, від яких у простого смертного в голові паморочиться. Так само складені в Англії закони. Цих законів так багато і тлумачення їх настільки незрозуміле, що не можна визначити, де правда, а де брехня. Звичайно, може знадобитися півжиття для того, щоб довести, що поле та садиба, які залишилися від моїх батьків, належать мені згідно з законом, а мою корову купив саме я, а не хтось інший… Суд над особами, звинувачуваними в державних злочинах, здійснюється набагато швидше. Суддя просто звертається до влади й дізнається, виправдати обвинувачуваного чи стратити. І при цьому, звісно ж, посилається на закон».

Аж тут виникло нове ускладнення: мій хазяїн попросив мене розтлумачити, що означає слово «сплатити» і чому служителі закону витрачають стільки сил на те, щоб завдавати шкоди своїм ближнім і кривдити їх.

Розділ 6

Мені довелося пояснити цікавому й наполегливому гуїгнгнмові, що таке гроші, з чого їх зроблено, яка цінність благородних металів і яку роль вони відіграють у житті моїх співвітчизників. Я сказав, що якби єху мав велику кількість грошей, то він міг би придбати все, що йому заманеться: гарний одяг, будинки й землі, меблі, їжу, напої, слуг і навіть дружин. Наші єху цінують багатство понад усе на світі. Завдяки грошам заможні підкорюють собі бідних і зискують із плодів їхньої праці. На тисячу вбогих припадає один багатій, і слід чесно зізнатися, що більшість нашого народу ледве животіє, одержуючи наймізернішу платню за тяжку працю, і все це заради того, щоб незначна меншість могла жити не знаючи лиха.

Мій співбесідник вважав це несправедливим, адже всі від народження мають право на свою частку земних благ. Він докладно розпитав мене, як живуть у нас заможні єху, та особливо його зацікавила наша їжа, способи її добування й приготування. «Чому її не вистачає на всіх?» – спитав він. Я відповів, що бідні харчуються просто, а багатії люблять поласувати. Я перелічив різні страви й додав, що за багатьма делікатесами, фруктами, прянощами й напоями доводиться відряджати кораблі в дуже далекі країни. Іноді здійснюють навколосвітню подорож, щоб добути для якоїсь знатної родини щось незвичайне з їжі. Я не кажу вже про посуд, який примхливі багатії використовують для своїх трапез.

Мій гуїгнгнм на це зауважив, що в нас, мабуть, надзвичайно бідна країна, якщо не вдається як слід прогодувати все населення.

Вразило його ще й те, що нам бракує джерельної води та доводиться привозити питво з заморських країн. Я пояснив, що води в нас удосталь, а напої – це дещо інше. Вони потрібні для того, щоб веселитися й забувати про тяготи життя. Англія, за підрахунками вчених, може виробляти втричі більше їстівного, ніж здатні з’їдати її мешканці, але наші багаті єху не вдовольняються цими продуктами, а виписують собі з-за моря делікатеси й вина, щоб подражнити свій витончений смак. Навзамін ми посилаємо в інші країни різні необхідні вироби. Цей обмін товарами називається торгівля. Торговці – народ кмітливий та спритний, проте не всі можуть займатися торгівлею, хтось має виробляти товари, орати землю, зводити будинки. Одяг, який на мені, пошили чиїсь умілі руки, та я ніколи не дізнаюся, хто зіткав сукно і покроїв оцей сюртук. Мій будинок цеглинка за цеглинкою виклали муляри, хліб, який я їв, вирощували селяни, корабель, на якому я плавав, збудували на верфі майстри…

Як нелегко було пояснити це все розумному коневі!

В одній з бесід ми торкнулися теми англійської знаті. І мій хазяїн зробив мені несподіваний комплімент, на який я зовсім не заслуговував. Він сказав, що я, вочевидь, походжу зі шляхетної та вельможної родини, оскільки кольором шкіри, будовою тіла й манерами значно відрізняюся від єху країни гуїгнгнмів. Причому я досить освічений, охайний, маю здібності до мов і чемний.

Я подякував моєму співбесідникові, проте запевнив його, що він помиляється. Мої батьки були прості люди, порядні в усьому, але не майновиті й не вельможні. І додав, що наша англійська знать зовсім не така, якою він її уявляє.

Її молодих представників від самого дитинства виховують у неробстві та розкошах. Так-сяк закінчивши навчання, золота молодь байдикує, розважаючись грою в карти, гульнею та сумнівними зв’язками. Життя їхнє порожнє й не має користі для суспільства. Протринькавши статки батьків, нащадки вельможних родів заради грошей одружуються з дівчатами з заможних сімей, але низького походження. Наречені їхні, як правило, дурні, негарні, хворобливі, чоловіки ставляться до них презирливо. Від таких шлюбів народжуються кволі діти. І не дивно – адже здорове й міцне тіло у знатних людей вважається чимось непристойним. А хирявість, землястий колір обличчя та млявий вигляд є ознаками благородної крові. Словом, духовні вади аристократів цілком відповідають фізичним і являють собою жахливу суміш пихатості, глупоти, невігластва, примх, розбещеності й погорди.

Розділ 7

Може здатися не зовсім правильним, що я виставив вади людського племені на позір перед свійською твариною. Та зізнаюся чистосердо – порівняння дивовижних чотириногих із людиною було зовсім не на користь останньої та докорінно змінило мій погляд на людське плем’я. Я дійшов висновку, що не треба щадити його, адже я прагнув бути чесним не тільки перед своїм проникливим хазяїном, а й перед собою. Я лише трохи жалів себе та своїх співвітчизників, оскільки чи знайдеться у світі людина, яка б не була прихильна до місця свого народження?