Мандри Ґуллівера

Система виховання гуїгнгнмів дивовижна й цілком заслуговує на наслідування. Поки лошачки не досягнуть певного віку, їх годують невеликою кількістю вівса, зрідка додаючи в нього молоко. Улітку лошата пасуться, подібно до батьків, дві години вранці та дві години ввечері. Слуги ж пасуться тільки по годині, а решту корму з’їдають удома у вільний час. Фізична досконалість, стриманість, працелюбність і охайність є головними вимогами вихователів. Як часто я спостерігав за лошачками обидвох статей, які пустували на полях і крутих схилах пагорбів. Одначе це були не прості ігри, а щоденні вправи під наглядом наставника. Після таких багатогодинних занять лошаків обов’язково ведуть до води, де вони купаються. Чотири рази на рік проводять змагання, де молодь показує свою спритність і силу. Переможця або переможницю вшановують схвальним іржанням, а для решти влаштовують святкову вечерю.

На весняне рівнодення кожного четвертого року в країні гуїгнгнмів збирається так звана Рада представників. Вона триває близько тижня; на цих зборах обговорюють становище в округах, на які поділено всю тутешню землю. Питання, що виносяться на обговорення, як правило, прості: чи досить в окрузі сіна, вівса і корів, у якому стані пасовиська та чи є проблеми з робочою силою, тобто з єху. Якщо десь відчувається брак того чи того, Рада одностайним рішенням надає допомогу.

На одних із таких зборів я таємно був присутній місяців за три до того, як залишив країну гуїгнгнмів. На них головував мій господар, а відбувалися вони поруч із нашим будинком на широкій луці, тому я міг чути кожне слово. Питання було дуже серйозним і суперечливим – чи слід спекатися єху остаточно. Один із присутніх, кінь середнього віку з суворою та відлюдкуватою мордою, висловлювався рішуче, наводячи різноманітні аргументи стосовно того, що від єху більше шкоди, ніж користі. Він казав про те, що краще б гуїгнгнмам дресирувати віслюків і послуговуватися їхньою працею, ніж без кінця морочитися з некерованими та огидними єху, які витоптують овес на полях, крадуть молоко, вбивають собак і котів, щоб одразу ж їх зжерти, а головне – вони кепський приклад новому поколінню лошаків. «Ми не знаємо, – підвищив голос оратор, – які хвороби вони носять у собі, які лиха для нас готують. Єху так стрімко розмножуються, що в деяких округах їх стало втричі більше, ніж коней. За переказом, колись у давнину з однієї з гірських вершин спустилася перша пара цих жахливих тварин. Але точно ми не знаємо, звідки вони взялися; особисто я вважаю, що з болотної твані. І тепер мені видається найбільшою помилкою рішення залишити по парі єху в кожному окрузі, сподіваючись із часом приручити й одомашнити цих біснуватих тварин. Що з цього вийшло – судіть самі!»

Мій господар узяв слово, і коли я почув, що він говорить про мене, то затремтів, ніби від холоду. У мене з’явилося передчуття, що це все добром не скінчиться. Сірий кінь не заперечував попередньому ораторові, але зауважив, що є інша легенда про походження єху. Кажуть, нібито перші з цих тварин з’явилися з-за моря. Можливо, їх було більше, однак вижили тільки самиця й самець. Тому ймовірно, що колись єху були цілком розумними істотами, що мешкали в якійсь далекій країні, але з часом здичіли й дійшли такого стану, в якому ми їх бачимо зараз. Підтвердженням може бути незвичайний єху, який живе в його будинку. Я здригнувся і притиснувся до землі у схованці, де лежав, підслуховуючи дебати гуїгнгнмів.

«У цього єху, – вів далі мій хазяїн, – усе тіло вкрите захистом зі штучної тканини та шкури інших тварин, а власна шкіра біла, і на ній немає волосся. Він розумний, освічений та швидко засвоїв конячу мову. Він розповів мені, як опинився в нашій країні, та про свою батьківщину – країну за морями. Причому мій гість стверджує, що в тих краях саме єху панують над усіма тваринами, а гуїгнгнмів утримують у домашньому рабстві…»

«Це катастрофа», – майнуло в моїй голові. Якщо велика кількість коней, які мешкали в сусідніх будинках, раніше охоче бесідували зі мною та ставилися до мене по-дружньому, то тепер, після такої заяви сірого коня, жоден гуїгнгнм не вітатиметься зі мною. Надзвичайно засмучений, я непомітно залишив своє сховище та поплентався додому.

Мені вже доводилося казати, що в кінського народу відсутня писемність. Знання передаються від одного до іншого, а оскільки значні події в житті цього працелюбного й мирного народу вкрай рідкісні, то історії появи єху надавалося величезного значення.

Гуїгнгнми рахують місяці й роки за рухом Сонця й Місяця – це найвище досягнення їхньої астрономічної науки. Зате в поезії їм немає рівних. Найпоширеніша тема творів гуїгнгнмів – зображення великої дружби або уславляння переможців у змаганнях молоді. Арсенал порівнянь, метафор та епітетів конячої мови є вищим за всілякі похвали.

Будівлі гуїгнгнмів прості й зовні грубуваті, однак не позбавлені комфорту та прекрасно захищені від негоди. Гуїгнгнми не вміють обробляти метали, проте вельми мистецьки пораються з деревом; окрім того, у будівництві вони всюди використовують солому. Коні надзвичайно добре навчилися працювати передніми ногами, використовуючи й копита. Я сам спостерігав, як одна біла кобила запросто втягла тонку нитку в голку, яку я їй дав. Копитами й бабкою вони доять корів, жнуть овес і виконують решту роботи, достоту як ми – руками. Заточуючи тверді кремені, коні виготовляють знаряддя праці: сокири, молотки, ножі, а за допомогою цих знарядь обробляють дерево. Єху звозять снопи з полів у возах, а слуги молотять овес копитами в амбарах, де він потім і зберігається. Посуд тут ліплять із грубої глини та випалюють на сонці.

Життя коней триває понад сімдесят років. За кілька тижнів до смерті вони, відчуваючи знесилення, припиняють усяку діяльність і зачиняються у своєму будинку на самоті. Іноді старих відвідують друзі, але за тиждень до смерті гуїгнгнми самі роблять прощальні візити. Для цього їм подають зручний візок, а супроводжує їх хтось із близьких. Старий кінь ніколи не показує своєї туги, страждань або жалю через те, що залишає цей світ, і всі решта теж поводяться стримано і з гідністю, немов не відбувається нічого особливого. Мовою гуїгнгнмів смерть – лише повернення до початку, до лона їхньої праматері землі…

Я з великим задоволенням розповідав би про цих дивовижних істот, однак настав час перейти до опису подальших подій мого життя.

Розділ 9

Увесь цей час я жив саме так, як мені хотілося.

У шести ярдах від хазяйського будинку для мене було збудоване невеличке помешкання – таке саме, як і в інших членів сім’ї. Стіни й підлогу кімнати, у якій мене поселили, я обмастив глиною та вкрив очеретяною циновкою, що сплів власноруч. Зі стебел дикої коноплі я виготовив щось на зразок пряжі, з якої зробив грубий чохол для матраца, набивши його пір’ям різних птахів. За допомогою гнідого лошака мені вдалося збити два цілком стерпні табурети. Цим мої подвиги не обмежилися – свій зношений одяг я замінив новим, пошитим із шкур кроликів. Із цього-таки матеріалу я зробив панчохи, а до черевиків прибив дерев’яну підошву. Коли ж і вони розвалилися, я змайстрував нові. Як кажуть, – нужда всього навчить.

У дуплах дерев я знаходив мед диких бджіл, розводив водою та запивав цим напоєм вівсяні коржі. Іноді я ласував зайчатиною й пернатою дичиною. Єху дали мені спокій та не звертали ані найменшої уваги на те, що я роблю.

Цивілізований світ у всіх своїх потворних проявах більше не порушував тиші мого маленького світу – я був здоровий та спокійний душею. Тут не було омани й насильства, невігласів лікарів, юристів і викажчиків. Я не стикався з крадіями, наклепниками, пліткарями й заздрісниками, забув про вбивства, про нашепти, плітки, зради й шахрайство. Не було чванства й порожнього гонору, політичних партій та газет, в’язниць, шибениць і ганебного стовпа. Я викинув із голови суддів, жадібних купців і нечистих на руку ремісників, жевжиків-дармограїв, учителів танців, вельмож, настирливих друзів, пияків і дурних обивателів. І більше не страждав, бачачи, як завдяки своїм порокам на вищі сходинки влади піднімаються з болота негідники та через них божеволіють порядні люди.

Мене допустили до будинку одного з найкращих мешканців країни гуїгнгнмів, і я користувався його покровительством, дістаючи в бесідах із сірим у яблуках конем багато корисного й повчального. Я робив нотатки у своєму зошиті й майже забув про сім’ю та милу моєму серцю Англію.

Однак усе добігає кінця, закінчилося й моє безхмарне життя.

За кілька днів після Великої ради до мене в кімнатку зазирнув господар. Він був збентежений та засмучений, і я помітив, що йому нелегко почати розмову зі мною. Нарешті, після тривалого мовчання, гуїгнгнм сповістив, що за рішенням представників округів я маю залишити цю країну. «Шановні члени Ради, – мовив він м’яко, – обговорювали непросте питання про єху, і я дозволив собі розповісти про вас, друже мій… Одначе результат виявився несподіваним – старійшини вважають образливим для нашого народу те, що я тримаю у своєму будинку єху, а поводжуся з ним як із гуїгнгнмом. Незважаючи на те що я розповів Раді про наші з вами бесіди, мені рекомендували поводитися з вами як зі звичайною твариною, – тобто відправити в сарай до диких єху. Проте ті представники округів, які бачили вас і бесідували з вами, рішуче опиралися цьому. Вони переконані в тому, що ви здатні домовитися з єху, повести їх за собою в гірські ліси та навчити красти худобу й убивати гуїгнгнмів. Тому остаточне рішення було таким – вислати вас за межі нашого краю… Мені дуже шкода, але я не можу більше відкладати його виконання».

Потім мій господар додав, що радить мені збудувати щось на взір того дерев’яного цебра, на якому я сюди приплив. Він тужитиме без мене, бо звик до наших бесід і вважає, що я, намагаючись наслідувати гуїгнгнмів, позбувся майже всіх поганих звичок дикої тварини. Та нічого не вдієш.