Роман нервово ходив по підвалу, куди ледь проникало світло з маленького заґратованого вікна під самою стелею.
— Як ти все це розумієш, Оресте? — несподівано запитав він. — Хто ми, власне, такі?
Орест, який напівлежав на соломі, розкиданій по всьому підвалу, спокійно відчеканив:
— Ми — українські офіцери.
— Під австрійським стягом.
Орест здивовано подивився на друга.
— Ти що, боїшся, друже?
— Ні, — швидко відповів Роман і опустився на солому поруч з Орестом. — Здається, що ні…
Вони були дуже різні — двоє друзів: Роман — чорночубий, рвучкий, з виразною мімікою і жестами, з великими темними очима, в яких легко прочитувався душевний стан; Орест — років на п’ять старший, неквапливий у словах і рухах, шатен, грубувате обличчя його було привабливим, незважаючи навіть на шрам на підборідді.
— Шкода тільки — мало встигли, — знову заговорив Роман. — І знаєш… знаєш за чим я буду весь час жалкувати, поки не відчую кулю в серці? Не встиг сказати твоїй сестрі… Я люблю Стефу. Люблю давно. До нестями.
Орест м’яко усміхнувся і поклав долоню на руку друга. Очі Романові наповнилися слізьми.
— Не дай боже… якщо… за тією межею… тільки морок. Я її більше ніколи не побачу.
З брязкотом відчинилися залізні двері в підвал. Згинаючись під низьким склепінням, козак з карабіном пропустив січовика в розстебнутій шинелі без пояса.
Січовик, звикаючи до темряви і обережно намацуючи східці, повільно підійшов до хорунжих, поставив перед ними солдатський казанок, подав окраєць хліба.
— Степан?.. — здушено прошепотів Роман.
Стрілець приклав палець до рота, крадькома озирнувся на козака, який сидів на східцях біля дверей у підвал.
— Мене тут приставлено до кухні, пане хорунжий. — Степан підбадьорливо кивнув офіцерам.
Пагорби величезними хвилями викочувалися з-за попелястого обрію. Возій стомлено ступав по купинах і вибоїнах, заповнених водою, притримуючи коня на крутих, заболочених узвозах.
Стефа не чула ні натужного рипіння коліс, ні важкої ходи возія. Тільки очі виказували, з яким сумом і болем відгукувалась дівчина на вистраждану сповідь Романа.
“…Вже тоді у мене виникло передчуття якоїсь страшної помилки, що її ми припустили з Орестом. Але — війна, полон… Наче страхітливий ураган, що налетів невідь звідки, пожбурив нас у безодню. Після того як Степан допоміг нам втекти з полону, нами володіло єдине: скоріше перейти, переповзти на той бік фронту… Не пощастило…”
ebooksa