— Йди, — не обертаючись, озвався Паттег, — виспись про запас.
Щось у його тоні змусило мене насторожитись. Я подивився на скам’янілу, напружену спину Паттега, який раптом рвучко подався до одного з екранів і завмер. Кілька неяскравих зелених зірок висвітилось і зникло в матовій чорноті оптики…
— Все спокійно? І справді можна спати?
— Навіть треба. Ти… ти, мабуть, незабаром будеш потрібен мені.
— Щось бачиш?
Паттег мовчки кивнув. І повторив з притиском:
— Іди виспись добряче.
ІІ
— Здрастуйтеярадий, — в одне слово сказав Тханг, коли я увійшов до рубки.
Майже нічого не змінилося за ті дев’ять годин, поки я спав і обслуговував механізми. Тільки в другому пілотському кріслі поруч з Паттегом сидів дуже серйозний товариш Тханг, світилося табло ескадри і на темному екрані локатора палала маленька цяточка.
— Привіт. А ти чому не спиш? — запитав я у Володі.
Паттег тільки хмикнув. А товариш Тханг люб’язно пояснив:
— Він уже відпочивав дві години. Більше не хоче. Всі патрульні вже на вахті.
— Скоро він нас помітить, — сказав Паттег.
— Чому скоро? А зараз?
— У нас нові локатори. Таких ще ні в кого не було, — озвався Тханг.
— А якщо це чужий?
— Добре, якщо чужий. Але я не певен, що ця штука — Паттег кивнув на пульт управління локаторами, — їх взагалі бачить.
Про це ми ніколи не говорили. Ні, чужі — не заборонена тема, регулярно йдуть диспути і публікації, особливо про палеоконтакти, неодноразово фіксувалися сліди розумної діяльності навіть у Системі, але вважати, що наші локатори не бачать чужих — дуже дивно. Наша техніка…
— Мабуть, у них інші принципи. Не на тих полях…
ebooksa