Сяйво

(пожежа? вибух?)

оминула велика трагедія. Денні дозволив своїй свідомості поплисти на пошуки тата й виявив, що той стоїть десь унизу. У вестибюлі. Денні натужився, пробуючи забратися в думки батька. Недобре. Тому що тато думав про Поганий Учинок. Він думав, як

(доречно було б спожити чарочку... начхати... десь на світі над нок-реєю встало сонце, пам'ятаєш, як ми говорили, Еле? Джин із тонікоМу бурбон із крапелькою гіркого, шотландське з содовою, ром з кока-колою... тру-ля-ля й тра-ля-ля... для мене й для тебе... десь у світі приземлилися марсія-ни...уПрінстоні або вХ’юстоні, у Стоклі або в Кармайклі... у якомусь задрипаному містечку... зрештою, зараз якраз сезон,

і всі ми не)

(.ЗАБИРАЙСЯ З ЙОГО ДУМОК, МАЛЕНЬКИЙ ЗАСРАН-ЦЮ!)

Від цього уявного голосу Денні з жахом і відразою подався назад, очі широко розплющилися, руки вчепились у покривало. Це не був голос його батька, просто вправне наслідування. Знайомий йому голос. Хрипкий, грубий, який все ж таки таїть у собі якісь безглузді веселощі.

Виходить, так близько?

Денні відкинув ковдру й миттю спустив ноги на підлогу. Ногою дістав з-під ліжка тапочки й взувся. Він підійшов до дверей, відчинив їх, побіг по коридору — ноги в тапочках шелестіли по ворсі килимової доріжки... Хлопчик звернув за ріг...

На півдорозі до сходів, перепиняючи Денні шлях, рачки стояв якийсь чоловік.

Денні завмер.

Чоловік підняв на нього малюсінькі червоні вічка. Він був у сріблистому, розшитому блискітками маскарадному костюмі. Костюм собаки, зрозумів Денні. Спина цього дивного створіння закінчувалася довгим пухнастим хвостом з китичкою на кінці. Уздовж спини до шиї йшла блискавка. Ліворуч від чоловіка лежала чи то вовча, чи собача голова: порожні очниці, розкрита в безглуздому оскалі паща. Між іклами, зробленими, схоже, з пап’є-маше, виднілося синьо-чорне плетиво килима.

Рот, підборіддя й щоки чоловіка були вимазані кров’ю.

Він загарчав на Денні. Незважаючи на усмішку, гарчав він по-справжньому. Гарчання народжувалося в глибині горла — звук, від якого кидає в дріж. Потім цей чоловік загавкав. Зуби теж були пофарбовані в червоне. Він поповз до Денні, волочачи за собою безкостий хвіст. Забута маска лежала на килимі, кидаючи оком кудись за плече Денні.

— Пропустіть, — сказав Денні.

— Зараз я тебе з’їм, хлопче, — відповів чоловік-пес, і раптом з осміхненого рота вирвався цілий залп гавкоту. По-справжньому лютого, хоча зрозуміло було, що це — наслідування. Костюм був тісний, і темне волосся чоловіка злиплося від поту. Він видихав суміш віскі й шампанського.

Денні було страшно, але він не втік.

— Пропустіть.

— Лише через мій труп-труп-труп, — одізвався чоловік-пес. Маленькі червоні вічка уважно дивилися в обличчя Денні. З губ не сходила усмішка. — Я тебе з’їм, хлопче. І почну з твого маленького пухкенького члена.

Гарчачи, він кокетливо посунув уперед дрібненькими стрибками.

У Денні здали нерви. Оглядаючись через плече, він помчав назад у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат. Услід йому пролунало змішане з гавкотом і гарчанням виття, а ще невиразне бурмотіння й смішки.