Сяйво

Вони були самі.

Надворі посилився сніг, відгородивши їх завісою від усього світу.

42. Високо в повітрі

Посадку на рейс Діка Геллорана оголосили о 6:45 ранку за європейським часом. Службовець аеропорту, відповідальний за посадку, протримав Діка, що нервово перекладав з руки в руку дорожню сумку, біля входу № 32 аж до останнього оголошення о 6:55. Вони обидва чекали на чоловіка на ім’я Карлтон Векер — єдиного пасажира на рейс № 196 Маямі—Денвер, що не зареєструвався.

— Гаразд, — сказав клерк і видав Геллорану голубий квиток першого класу. — Вам пощастило. Можете пройти на борт, сер.

Геллоран поспішно піднявся по відгородженому трапу й дозволив механічно усміхненій стюардесі відірвати контроль і повернути йому квиток.

— У польоті ми подаємо сніданок, — сказала вона. — Якщо хочете.

— Тільки каву, дитинко, — сказав він і пішов по проходу до місця у відділенні для курців. Він усе ще чекав, що в останню секунду із дверей, як чортик із табакерки, вискочить Векер. На сидінні біля вікна читала «Ви можете бути собі найкращим другом» жінка з кислим, недовірливим обличчям. Геллоран застебнув ремінь безпеки, узявся великими чорними руками за підлокітники крісла й пообіцяв відсутньому Векеру, що для того, аби вирвати його із цього місця, тому знадобиться допомога п’яти міцних службовців авіакомпанії. Він не зводив очей із циферблата. Годинник відраховував хвилини, що залишилися до призначеного на 7:00 відльоту жахливо повільно.

О 7:05 стюардеса повідомила, що політ трохи затримується, оскільки наземна служба заново перевіряє один із замків на дверях вантажного відсіку.

— Ідіоти, — пробурмотів Дік Геллоран.

Сусідка обернула до нього своє кисле, недовірливе обличчя з різкими рисами, а потім знову повернулася до книги. Ніч Геллоран провів в аеропорту, переходячи від стійки до стійки («Об’єднані авіалінії», «Амерікен», «ТВА», «Конти-нентали», «Бреніфф»), і як примара переслідував клерків, що відали квитками. Після опівночі, ковтаючи в буфеті восьму чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що, зваливши все це собі на плечі, зробив дурницю. Є ж іще начальники. Він спустився до найближчих телефонів і, звернувшись до трьох різних операторів, отримав номер термінового виклику керівників національного парку «Скелясті гори».

Той, хто відповів на дзвінок, був, судячи з голосу, до краю втомлений. Назвавшись вигаданим ім’ям, Геллоран сказав, що на захід від Сайдвіндера в готелі «Оверлук» скоїлося лихо. Велике лихо.

Його попросили почекати.

Рятувальник (Геллоран думав, що це рятувальник) повернувся хвилин за п’ять.

— У них є рація, — сказав він.

— Звичайно, є, — підтвердив Геллоран.

— Ми не отримували від них сигналу «мейдей».

— Чоловіче, нахчати. Вони...

— Властиво, містере Голл, що за лихо в них сталося?

— Ну, там живе одна родина... сторож з родиною. Я подумав, раптом він трохи зсунувся з глузду, розумієте? Раптом зробив що-небудь із дружиною й сином?

— Можна запитати, звідки у вас такі відомості, сер?