(де ж гості? нумо, не дозволяйте ж злякати себе, ви, збіговисько цвілих простирадл! подумаєш, перелякана жінка з ножем! нумо, додайте музики! додайте життя!)
Десять кроків униз, дюжина, чортова дюжина.
Сюди з коридору першого поверху просочувалося нудне жовте світло, і Венді згадала, що слід було запалити світло у вестибюлі — або біля входу в їдальню, або в конторі управляючого.
І все-таки світло падало звідкись іще — біле, неяскраве.
Лампи денного світла. Звичайно ж. У кухні.
Вона затрималася на тринадцятій сходинці й спробувала згадати, погасила вона світло чи ні, коли вони з Денні йшли. Згадати не вдалося.
Під нею, у вестибюлі, стояли залиті тінню стільці з високими спинками. Скло вхідних дверей білою казенною завісою затулив наметений сніг. Латунні капелюшки цвяхів в оббивці дивана слабко поблискували — точнісінько як котячі очі. Сотня місць, де можна сховатися.
Ноги Венді ослабнули від жаху, але вона пішла далі.
Ось уже сімнадцята сходинка, вісімнадцята, дев'ятнадцята...
(вестибюльу мадам, виходьте обережно)
З розчинених навстіж дверей бальної зали лився тільки морок. Усередині щось рівномірно цокало, як пекельна машина. Венді заціпеніла, потім згадала про годинник на камінній полиці — годинник під скляним ковпаком. Мабуть, його завів Джек... або Денні... а може, він завівся сам, як і все інше в «Оверлуку».
Вона звернула до стійки адміністратора, збираючись пройти через дверцята в ній у контору управляючого й далі, у кухню. Було видно, як поблискує сріблом горезвісна таця з їхнім ленчем.
Тоді годинники почали відбивати тихі, дзвінкі удари.
Венді приросла до місця, язик прилип до піднебіння. Потім вона розслабилася. Б’є восьму годину, ото і все. Восьма година.
...пять, шість, сім...
Вона лічила удари. Раптом здалося, що поки годинник не замовкне, далі йти не слід.
...вісім......дев'ять...
(дев'ять?)
(...десять... одинадцять...)
Зненацька вона збагнула — але запізно. Венді незграбно заспішила назад до сходів, уже розуміючи, що спізнилася. Але як же вона могла знати це раніше?