(тримайся дороги, Діккі, друже)
Він змусив себе ще трохи повернути рукоятку догори. Тепер стрілка спідометра коливалася в межах п’ятдесяти. Вітер вив і ревів. Фара простромлювала пітьму.
Невідомо, скільки часу минуло перш, ніж Геллоран виїхав до повороту, що лежав серед сніжних берегів, і попереду помітив спалах. Блиснув вогник, потім усе загородила земля, що здибилася складкою. Світло зринуло на такий короткий час, що Геллоран переконував себе: це тільки гра уяви. Однак за наступним поворотом вогник мигнув знову, тепер уже ближче. Цього разу сумніватися в його реальності не випадало — Дік уже стільки разів раніше бачив його під цим же кутом... «Оверлук». Схоже, світло горіло на першому й другому поверхах.
Страх з’їхати з дороги або розбити снігохід на невидимому повороті повністю розтав. Снігохід упевнено звернув на першу половину S-подібного повороту, який Геллоран тепер згадав аж до фута, і тут фара щось висвітила
(Господи... Божву що це?)
на дорозі попереду. Застигла чорно-біла постать. Спершу Геллоран подумав, що це якийсь надзвичайно великий вовк, якого буря зігнала з гір. Але, наблизившись, зрозумів, що це, і горло перехопив жах.
Не вовк, а лев. Лев — фігура живоплоту.
Окреслена чорною тінню й пухнастим снігом морда, стегна, напружені для стрибка стегна... і лев справді стрибнув. Він різко відштовхнувся задніми лапами, і навколо них беззвучно вибухнув, заклубився блискучими іскорками сніг. Закричавши, Геллоран різко вивернув кермо вправо, одночасно зігнувшись. По обличчі, шиї, плечах пробігли брижі болю. Діка викинуло зі снігохода. Лижна маска роздерлася. Геллоран упав, приминаючи сніг, і покотився.
Він почував, що звір наближається, ніздрі заповнив запах зеленого листя падуба. Величезна зелена лапа обрушилася йому на поперек, і Геллоран пролетів у повітрі добрих десять футів, вивернувши носаки, як ганчір'яна лялька. У нього на очах снігохід, що залишився без водія, ударився об бордюр і став дибки, обмацуючи фарою небо. Потім він із глухим стукотом перевернувся й завмер.
І тут лев стрибнув на Геллорана. Пролунало потріскування й шелест. Щось розпороло куртку на грудях. Можливо, тверді прутики — але Геллоран знав: це пазурі.
— Тебе тут немає! — пронизливо викрикнув Геллоран левові. — Ні, ні, немає! — Він заледве звівся на ноги і встиг подолати півшляху до снігохода, але лев стрибнув і вдарив
Геллорана по голові лапою, яка закінчувалася голками. Геллоран побачив, як беззвучно смикаються вогні.
— Немає тебе, — знову вимовив він, але це було лише завмираюче бурмотання. Коліна Діка підкосилися, і він упав у сніг. Права половина обличчя перетворилася на криваву смугу. Дік поповз. Лев ударив знову й перекотив його на спину, як черепаху Звір грайливо загарчав.
Геллоран щосили намагався дістатися до снігохода. Там лежало те, що було йому необхідне. Та лев, ревучи й дряпаючи, знову накинувся на нього.
Венді ризикнула ще раз кинути оком через плече. Джек був на шостій сходинці, він тулився до поручнів майже так само, як і вона. Він і далі посміхався, а темна кров, що повільно сочиться з рота крізь усміхнені губи, стікала вниз по підборіддю. Помітивши погляд Венді, Джек вишкірився.
— Зараз я тобі мізки в голову вправлю, прямісінько в голову, мать твою так. — Він заледве піднявся ще на одну сходинку.
Запанікувавши, Венді майже перестала помічати біль у боці. Вона підтягувалася догори так швидко, як тільки могла; незважаючи на біль, судомно чіплялася за поручні. Діставшись до сходового майданчика, вона оглянулася.
Джек, здавалося, не втрачає, а набирає сили. Від майданчика він був лише за чотири сходинки. Правою рукою підтягувався, а в лівій тримав молоток і примірявся.
19 “Сяйво" 577
— Я тут як тут, за спиною, — немов читаючи її думки, важко видихнув Джек закривавленими губами, розтягнутими в посмішці. — На п'яти наступаю, стерво. Ось зараз я тобі покажу.