Сяйво

22
18
20
22
24
26
28
30

— Там, нагорі, кепські справи, — дуже обережно мовив він. — Із синком сторожа.

— Що? З Торренсовим малим? Та що ж із ним може бути негаразд?

— Чорт його знає, — пробурчав Геллоран. При думці про те, скільки часу він витрачає на пояснення, йому зробилося нудно. Він розмовляв із провінціалом, але ж відомо, що провінціала хлібом не годуй — дай спершу обнюхати та походити навколо, а вже тоді він вас послухається. Але час підтискав — Дік перетворився просто на переляканого негра, і якщо все це затягнеться ще хоч трохи, міг би плюнути й утекти.

— Послухай, — сказав він. — Будь людиною. Мені треба туди піднятися, а без снігохода нічого не вийде. Заплачу, скільки скажеш, тільки, заради Бога, не пхайся у мої справи.

— Добре, — відповів незворушний Деркін. — Якщо тебе послав Говард, це вже дещо. Бери-но «Арктичну кішку». Я заллю в бак п'ять галонів бензину. Думаю, вона тебе звозить і туди, і назад.

— Спасибі, — не дуже впевнено відповів Геллоран.

— Даси двадцять доларів. Це буде разом зі спиртом.

Геллоран намацав у гаманці двадцятку; дістав і простягнув Деркіну. Той запхав її в кишеню сорочки, навіть не подивившись.

— По-моєму, нам, напевно, краще помінятися одежею, — сказав Деркін, знімаючи куртку. — Від твого пальтечка нині ввечері користі ні хріна не буде. Прийдеш повертати машинку, тоді обміняємося назад.

— Ні, так я не можу...

— Ану не галасуй, — перебив Деркін, усе ще м’яко, — я тебе замерзати не пошлю. Я тут пройду пару будинків — і все, там мій стіл, а на столі — вечеря. Не переч.

З легким здивуванням Геллоран обміняв пальто на оторочену хутром куртку Деркіна. Над головою тихенько гуділи лампи денного світла, і це нагадувало йому про світильники в кухні «Оверлука».

— Торренсів малий, — мовив Деркін і похитав головою. — Гарненький, чи не так? Поки сніг усерйоз не повалив, вони з татусем частенько тут бували. Зазвичай на вантажівці з готелю. Мені здалося, ця парочка так один за одного тримаються, що куди вже міцніше. Ото хлопчисько, що справді любить татуся. Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— Я теж сподіваюся. — Геллоран застебнув блискавку куртки й зав’язав каптур.

— Дай-но допоможу тобі випхати цю штуку надвір, — сказав Деркін. Вони прокотили снігохід по заляпаній бензином цементній підлозі до воріт гаража. — Ти раніше на такому їздив?

— Ні.

— Ну, це штука нескладна. Інструкція приклеєна до приладової дошки, але насправді потрібно тільки знати, де стоп, де хід. Тут ручка як ото в мотоциклі. З іншого боку — гальмо. На поворотах нахиляй машинку. По насту ця дитинка шпарить на сімдесят, але по такій каші більше п'ятдесяти не вичавиш, та й то заледве.

Тепер вони опинилися на засніженому дворі станції обслуговування. Деркін підвищив голос, щоб його не заглушали пориви вітру.

— З дороги не з'їжджай! — кричав він у вухо Геллора-ну. — Наглядай за бордюром і покажчиками, і все буде о'кей. Коли звернеш із дороги, ти небіжчик. Зрозумів?

Геллоран кивнув.