— Так, — сказав він, — а де Денні?
— Він? Десь у будинку. На вулиці збираються хмари... їсти хочеш?
Джек з удаваною жагою погладив пружний, обтягнутий джинсами зад.
— Як вовк, мадам.
— Обережніше, п’яничко. Узявся за гуж...
— Трахнемося, мадам? — запитав він, не перестаючи погладжувати. — Паскудні картинки? Неприродні пози?
Коли вони проходили під аркою, Джек один-єдиний раз оглянувся на коробку, в якій сховав
(чий?)
альбом. Без світла вона перетворилася на силует, нічого більше. Джек відчував полегшення від того, що веде Венді звідси. У міру того як вони наближалися до сходів, пристрасть ставала все менше награною, все більше справжньої.
— Не виключено, — відповіла вона. — Ось зробимо тобі сандвіч... Ой-ой-ой! — Вона, хихикаючи, увернулася від нього. — Лоскотно!
— Хіба ж так Джек Торренс хотів би лоскотати вас, мадам...
— Відчепись, Джеку. Як щодо шинки із сиром... для початку?
Вони разом піднялися по сходах, і Джек більше не оглядався. Але йому згадалися слова Ватсона:
«Привиди є у кожному великому готелі. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають і їдуть...»
Зачинивши за ними двері підвалу, Венді замкнула цю думку в темряві.
19. Перед двісті сімнадцятим
Денні згадував слова іншої людини, яка відпрацювала сезон в «Оверлуку»:
«Вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася нехороша річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні!.. Оминай його...»
Двері виявилися звичайнісінькими і нічим не відрізнялися від будь-яких інших на перших двох поверхах готелю. Пофарбовані в темно-сірий колір, вони були всередині коридорчика, під гострим кутом третього поверху, що з'єднується з головним холом. Цифри на дверях з виду такі ж, як номери квартир у їхньому боулдерському будинку. Двійка, одиниця й сімка. Велика соснова дошка. Просто під цифрами — малюсінький скляний кружечок, вічко. Денні кілька разів намагався заглядати в такі. Зсередини бачиш великий шматок коридору. Зовні, хоч мозоль на оці набий, нічого не побачиш. Шахрайство.
(Навіщо ти тут?)