Зозулята зими,

— Ота моя знайома вирішила змінити життя оточуючих на краще. Також, як ти, не проходила повз і шо? Тепер — у лікарні. Крейзі енджел на мою голову відшукався! Я ж вчасно вшилася. Добре ж знаю, до чого такі бажання доводять. Доля таки курва. Спешіал фор мі… Ще з дорожніх валіз пил не спав, а я зустрічаю таку ж саму крейзануту. Ше-ет. Копія! Тому світові на добро пороблено чи, може, це ти мене, типу, зустріла спеціально? Що мовчиш, янголятко? Невже тобі щось таки потрібно від тьоті?

Дивно, тон наче й зневажливий, а очі зараз майже людські. Схоже, вона таки сумує за тою «крейзі енджел» так подібною на мене.

Раптом наважуюся на таке…

— Інно, — у мене є ще мить, аби передумати і кинути щось нейтральне: «від долі дарма тікати», скажімо. І я, як справжня «дурепа», не використовую шанс. Питаю те, що й хотіла: — Я нікого не розшукувала, чесно. Особливо, тебе. Хоча, зізнаюся, дуже хотіла зустріти когось, хто знає трохи більше за звичайних перехожих. Ну тобто про потерчат знає більше. Е-е-е-е, щось таке, як «зозулята зими», знаєш?

Вона похлинається кавою. Робить це щиро, без загравання. Так, наче я щойно порушила якесь табу. Такого від мене вона точно не чекала! На мить її обличчя стає беззахисним. І я розумію, що ми з нею майже однолітки. На скільки вона від мене старша, невже всього на два чи три роки? М-да, отак наче безневинними словами вразити ту, котра сама звикла маніпулювати людьми, використовувати їх, вважати іграшками. Інна розуміє це і, все ж, завдяки вродженій внутрішній силі, бере себе в руки:

— Йе-ес, знаю, — її голос звучить тихо, однак майже буденно. Мовляв, ще й не з такими, як ти, раду давала. — А ти, відьмочко мала, певна, що хочеш про них знати більше, аніж годиться?!

Відьмочко? Цікаво! Дешевий трюк. Б’є наосліп, влучає повз ціль. Тож не ображаюся. І якщо чесно, це вже краще, аніж обзивання янголятком. Мовчу, старанно розмішую вистиглий напій ложкою. Кілька повільних ковтків і вже Інна перестає розглядати мої руки, котрі ще не зовсім відійшли від зашпарів, що їх нахапалася у морозному степу. Повертаю голову в бік вікна. Там і справді гарно. Зима вміє бути затишною, особливо, коли сидиш у теплі.

— От скажи, мала, — Чорт! Навіть вона мене так називає! Може, таки варто сказати своє ім’я? — Скажи, ти колись думала про те, що й вона, тобто зима, вміє бути милосердною?

Хм… От я, схоже, таки влучила в яблучко. Бо вона ЩОСЬ знає.

* * *

Зима? Милосердною?! Її називають величною, гарною, таємничою… Але милосердною? Занадто навіть для підлабузників, до яких їй, зимі, точно байдуже.

— Знаєш, мала, зараз нелегко вижити…

Ух ти, як розумно, Інно! Невже доведеться прослухати лекцію про мізерекордію? Та ще й від тебе!

Вона веде далі:

— Люди, вони — егоїсти, тож бачать лиш те, що хочуть, а не те, чим бачене є насправді.

Так, стоп! Зупинка! А я, на її думку, хто?! Не людина? Бр-р-р! Та це я обов’язково з’ясую пізніше, не посеред розповіді ж. Бо Інна продовжує:

— І тільки взимку смертні не поводять себе зухвало. Тобто так, наче вони — принаймні лорди всесвіту. Бо надто заклопотані, аби не поступитися крихтою звичного комфорту. Зима, мала, — це час для тих, кому байдуже до стужі… В цю пору, тобто зараз, трапляється чимало того, що неможливо влітку. Зазвичай, не дуже гарного для людей… Андестенд? — Вона затинається. Кривиться, навіть дивиться трохи з огудою: — Тири-пири, мала! Та залиш ту булку в спокої. Вона ж минулорічна!

Перестаю кришити пропечене тісто, хоч то — моя справа, скількирічну їжу споживати! Але мовчу, бо можу й не почути потрібного.

— Так! Зима милосердна. Тільки кожен розуміє оте милосердя по-своєму… Інколи милосердя — у чесності. Не можна любити всіх однаково. Тому з’являються потерчата чи, як ти їх називаєш, зозулята, яких не шкода підкинути. Але тут вже має значення «адресат» і той, хто підкидає…

— А без метафоричності можна? — трохи кривлюсь, надто по-підлітковому задерикувато це звучить.

— Без метафор, кажеш? — це лунає цілком… по-людськи? Без дурнуватих іноземних слівець. Інна трохи недовірливо перепитує: — Що ж, давай без метафор… Ти хоч щось знаєш про потерчат?