Звісно, знаю! Це ж міфологія, зрештою. Шкільна програма. «Лісова пісня» Лесі Українки та й, найбільше, банальна цікавість тої, хто любить пхати свого носа, куди не просять. Відповідаю:
— Це нехрещені діти? Ті, яких вбили або до народження чи відразу після нього. Духи, що заманюють в болото кривдників та неуважних перехожих, — слухняно озвучую куці знання з міфології.
— Чого ж так категорично й скупо, май деар літлі? Світ жорстокий! Дітей убивають і пізніше… Навіть тоді, коли вони вже здатні запам’ятати вбивць, але ще не встигли стати дорослими. Вік потерчат приблизно до семи років, інколи й старший. То в книжках його дорослі тьоті й дяді трохи «підстригли», щоб не так гидко було від своїх же бридких вчинків.
Старший вік, дорослі «підстригли»? Оце цікаво. Навіть для міфу. Де ж тоді та грань? Хто її вигадав чи провів, навіть у вигадці? Згадую чомусь маленьких світленьких янголяток з крильцями з репродукцій відомих картин й раптом ляпаю зовсім недоречне:
— А чому на янголят убиті дітлахи не перетворюються?
Мені здається Інна зараз зачне реготати. Бо саркастичний блиск з’являється в її очах:
— На янголят?! Тобто на безгрішних створінь із крильцями та німбами, що цілісіньку вічність безжурно шмигають з хмарки на хмарку, і всю оту факінґову вічність щасливі?! — у такій інтерпретації перспективи для вбитих дітей також не дуже гарно виглядають. Добре, що їй байдуже зараз до моїх думок: — І часто, шановна, ти зустрічала поміж дітьми безгрішних створінь, ладних вибачити геть усе, і дорослим, і родичам, і приятелям? Які ніколи не сваряться, не знущаються над слабшими, не…?
Обриваю Інну різко:
— Але і монстрів, ладних вбивати всіх, хто трапиться під руку, серед малих не зустрічала!
— Та-а-а-а-к? — запитує мене надто серйозно, потім байдуже стинає плечима. — Та ми наче не про них, зараз, а про потерчат. Ти запитуєш — я відповідаю! Про справжніх потерчат, чуєш, а не про тупі вигадки сценаристів із трешевих жахликів чи то, хай в ліпшому випадку, класичної літератури. Отаке ось буденне… Про аборти говорити не будемо. Тут все зрозуміло, а ось про інше… Наприклад, шановна! Живуть собі доня та мама. Однісінькі на білому світі. Бо… Батька мала ніколи не знала, діда з бабою теж нема… А мама? Жива людина. Закохалася. І «забила» мама-зозуля через нове кохання-зітхання на малу. А дитя? Як дитя. Перестудилося. Сопельки впали на бронхи. Кашель. А тоді бронхіт переріс в пневмонію. І то в такій формі, що вже невиліковне. Як думаєш, це не вбивство? А потім різне трапляється… Промайне щось тінню у темному під’їзді на сходах чи за спиною на твоїй рідній кухні. «Ах, здалося», — кажемо впевнено собі. Стане на дрібку менше каші в залишеній мисці чи хліба в хлібниці. Також ліпше собі казати: «Здалося. Здалося. Здалося!» І коли зникне дещиця талану, то просто говоримо собі — сам винен, заслужив. Скільки тим малим треба, аби існувати? Піс оф шет! От, без метафор буденність тобі на блюдці, пліз! Хто з них трохи старший і пам’ятає, як ото бути живим, може спокуситися на яскраву цяцьку чи гарний настрій. Зазвичай, то не смертельно. Бо нема чого ґав ловити. Бачать їх лише жертви. І різні крейзі, типу тебе, друзі по нещастю тобто. Хоч інколи там просто утікати треба, аби не наздогнали оті скривджені.
Ледве розтулюю губи, щоб перепитати. Слова, наче з льоду, ледве не примерзають до губ:
— Вони ж… неживі? І що значить «друзі по нещастю»?
Інна дивиться просто в очі. Холодно і безжально:
— Вони — мертві. Чуєш, мала! МЕРТВІ! Але не хочуть цього визнавати, звідси й дрібне злодійство та усякі капості.
Тоді раптом хапає мене за руку, де у мене браслет і криво посміхається:
— Ось які «друзі по нещастю»! З тих, що зазирали за край, мала!
Мені таке пояснення аж ніяк не подобається, як і слова про «друзів по нещастю». Хто її просить колупатися в моїй душі? І тому відразу стаю на бік скривджених. Висмикую руку.
— Але ж вони тільки діти! Чуєш? Діти, яким теж хочеться морозива чи цяцьку.
— Ахтунг, мала, вони — мертві, неупокоєні душі, тому й не-бе-з-пе-ч-ні, — карбуючи склади промовляє Інна. Вона нервує. Бо чогось пішла проти улюбленого правила, що завжди краще залишатися осторонь. — Їх ніхто — чуєш, мала? — ніхто не любить. Навіть вона їх не любить.
— Вона? Хто вона? — перепитую, хоча, здається, починаю здогадуватися.
ebooksa