— Умгу! Ти — розумниця,
— Авжеж, Інно, ні тобі служники, ні товариші, ні прихвосні, — продовжую трішки насмішкувато, бо спочатку ніби сприймала її байку цілком серйозно.
Інна ривком підіймається зі стільця. Стілець падає. Я її, схоже, таки допекла.
— Знаєш, мала, діти непоганими служками бувають, коли збагнути, чим платити за працю. І гроші тут не мають вирішального значення. Все набагато простіше. Трималася б ти від цієї халепи якнайдалі, бо таки не маєш ще однієї голови про запас.
— Інно… Я —
— Руслано, ти — дуреписько! Якщо чогось не бачив, то це зовсім не означає, що його немає,
І що сказати? Червоніти, мов закохана школярка, і запевняти, що тут геть інше? Він мені не подобається як чоловік, але бувають і гірші за нього люди? Та й не чекає вона моєї відповіді. Схоже, ТО РИТОРИЧНЕ! Гроші за каву залишає на столі, хоча могла б не заплативши піти. Ніхто б не затримав. За напій довелося б розплачуватися мені чи офіціантці, якби я вирішила скористатися поганим прикладом. Останнє навряд чи: у мене не вийшов би подібний фокус. Хай він і не дуже хитрий, але ж практика тут потрібна, як і в будь-чому.
Розплачуюсь теж за своє замовлення і кваплюся додому. Бо незабаром має повернутися Олег. Йому ще не вистачало перейматися тим, куди встигла заподітися гостя. А може, він би й втішився з того? Та я не стану перевіряти. Бо Інна надто багато мені наговорила, і є про що подумати!
Хай йому грець, у цьому клятому будинку стіни, певно, із картону! Хіба тут нормально поговориш?! А ви намагалися комусь пошепки повідомити, що його варто вбити? І як, справляло враження? І якого було так різко шарпати те лихо мале за руку? Точно тепер там синець буде.
— Ну, хай. Заходилася знічев’я прибирати, відшукала теку, зазирнула туди із цікавості. Знаєш, до речі, як таке називається, га, кошеня? Поки зрозуміло. А от якого ти не поклала усе на місце?! Захотіла, щоб і я помилувався?!
Руслана бліда настільки, що її карі очі здаються майже чорними. Але не варто тішитися, що вона мене злякалася і от-от почне розкаюватися.
— До чого тут кошеня?
Від такого питання мимоволі збиваюся із тону. Незлим словом пригадую університетського професора і його лекцію з логіки. Викладач стверджував, що панування міфу щодо різниці між «чоловічою» та «жіночою» логіками — несусвітня дурниця. Логіка — єдина для всіх. Вона або є, або її немає, та й по всьому. Може, той учений життя провів у чоловічому монастирі? Бо з якою логікою підійти до цього нещастя?! Вона ж не може не відчувати, що я ладен вдарити її? Чи хоч словами зробити їй так само боляче, як мені вона зробила своїм вчинком. Це будь-яка ідіотка здатна зрозуміти. І тут запитує хтозна про що. Але що цікаво, серджуся на неї я вже менше. Тому напрошується питання, хто із нас дурень: я чи Руслана?
— «Кошеня», дівчино, — це персонаж з приказки про кішку, яку згубила цікавість, — вже тихіше пояснюю очевидне.
Вона так і не починає виправдовуватися, що не хотіла нічого поганого, що це випадково і ля-ля-ля… До речі, до торбини з компроматом вона не пхалася, тут розуму вистачило. Звісно, моя пастка із тонюсінькою ниткою примітивна, але в таких ситуаціях доволі дієва.
Здається, я розумію, чому її так зацікавила моя реакція щодо цієї теки. Завжди хотів глянути у вічі комусь з прихильниць Євчиного таланту. Лишень глянути, а не перечитувати схвальні відгуки на інтернет-форумах. Тепер маю нагоду: дивися скільки заманеться. Подобається?
— Куховарити трохи вмієш? Може, приготуєш щось, а то я цілий день за кермом. ГОЛОДНИЙ! Я ж поки вмиюся. Потім договоримо, — остання фраза, це щоб вона не надто розслаблялася.
Йду до ванни. Вмитися справді не завадить. У спину лунає:
— Олеже, згодна: я вчинила як сволота. Якщо зможеш — пробач. Але от чим ти кращий? Чому ти так соромишся своєї сестри?
ebooksa