— Поспите, — голос отця Ельфрика знову став суворим. — І малий сон корисний. Попереду у вас тяжка подорож. Я погано бачу майбутнє, але одне знаю напевно — до Сен-Дені ви вже не повернетеся колишнім.
— Шкода, що ви не пророк, брате Ельфрику, — мимоволі посміхнувся я. — Гарне пророцтво мені б не завадило.
— Шкода…
Старий відвернувся до вікна. Я обережно позадкував до дверей, але раптом знову почув його голос — такий само суворий:
— Зараз ви заснете й прокинетеся бадьорим і здоровим, брате Гільйоме. Якщо ж Господь пошле вам сон — постарайтеся його запам’ятати. Не всі сни брешуть…
Може, слова отця Ельфрика все-таки подіяли, а швидше за все, я просто добряче втомився за безсонну ніч. У будь-якому разі, заснув я миттю й одразу ж побачив сірий пісок і вершників у чорних бурнусах…
Вартовий знову мовчав, а я не міг крикнути й мовчки дивився, як вороги наближаються до табору. І от тишу розірвало знайоме: «Іллала-а-а!», блиснули клинки — й тиша у відповідь. Я один — навколо лише порожні панцири й кинуті на пісок щити. А вершники вже в таборі, породисті жеребці легко долають заслін з підвід, а я все ще не можу крикнути. Рука шукає меча, та замість нього хапає сірий холодний пісок. І от просто перед очима в землю вдаряють позолочені копита. Імадеддін ібн Хаккаб, атабек Мосульський, грає шаблею, і на його хлоп"ячому обличчі я помічаю подив і щось, схоже на погано приховуваний страх.
— Андре де Ту! Я прийшов убити тебе, тому що твої друзі порушили угоду, яку ми підписали. Ти клявся своїм життям…
Відповідати нічого — атабек каже правду.
Але чому він переляканий?
— Я прийшов убити тебе, лицарю, але знайшов стариганя в білій хламиді. Які демони побували тут?
Я починаю розуміти — на мені замість обладунку біла риза бенедиктинця.
— Це час, — слова нарешті приходять на язик. — Час нікого не жаліє. Він безжальніший, аніж ти, атабеку.
Сміх — юне обличчя Імадеддіна зовсім близько, він зістрибує з коня й відкидає вбік криву шаблю.
— Отже, ти ще раз обдурив мене, лицарю! Ти навіть не дав мені помститися — яка користь — рубати безпорадного ченця? Колись ми клялися один одному, забудемо ворожнечу й заради своєї клятви я пришлю до тебе Білого Лицаря…
Атабекове обличчя раптом зникає, натомість я бачу інше — таке ж юне, незнайоме, але чомусь воно нагадує про щось давнє, забуте, здавалося, назавжди. Я вдивляюся — але навколо немає нічого, крім сірого піску й темних обрисів, що зникають на обрії…
АВЕНТЮРА ДРУГА
ПРО ТЕ, КОГО МОЖНА ЗУСТРІТИ ДОРОГОЮ З ТУЛУЗИ ДО ПАМ’Є
І
Я послав брата Петра на ринок по харчі — й одразу ж збагнув, що припустився помилки. Звісно, на зелені та рибі він знається, але ще при в’їзді в Тулузу ми вирішили купити глечик гарного вина, щоб, як скромно висловлюються в Сен-Дені, прочистити горло від дорожньої куряви. Щодо П’єрової запопадливості я не мав сумнівів, так само як і щодо того, що на тулузькому ринку можна купити вино найкращих виноградників Окситанії. Та звідки ж нормандцеві знати, яке вино гарне, а яке — ні? Уявляю, що вони там п’ють біля Руана! Тутешнім торговцям тільки-но дай відчути слабину — миттю обдурять, хай ти хоч сам архієпископ.