— Чого тобі? — буркнув він досить неприязно, обернувся — й тут помітив мою рясу. — Вибачте, отче…
— У вас часто зустрічаються такі… звірі?..
— Га? — парубок мить роздумував. — А чого! Вони того… І зустрічаються. От нещодавно…
Він повернувся до вершників і раптом завмер. Я почув здавлене: «А-а-а-а…»
— Що сталося? — почав я, але здоровань тицьнув рукою вперед і видихнув:
— Кров Христова! Перевертень!
Я здригнувся, але відразу ж відчув щось схоже на полегкість. Я не збожеволів. У будь-якому разі, не я один. Я прибрав руку із плеча здорованя, збираючись знову перехреститися, як раптом той відсахнувся, мало не збивши мене з ніг:
— Вовк! Знову вовк! Святий отче, захистіть!
Я поклав руку йому на плече, сподіваючись заспокоїти, але здоровань уже репетував:
— Знову перевертень! Кров Христова! Перевертень!
Й отут я почав щось розуміти. Я бачу людину, решта — вовка. Але щойно я торкаюся когось…
Про всяк випадок я відсунувся далі, залишивши очманілого здорованя пояснювати щось сусідам, які нічого не розуміли. Перевертень? Звісно, доводилося чути про таке — подібні казочки вам розкажуть у будь-якому селі, але побачити на власні очі! Та відразу ж я згадав — хрестик! Навіть отець Петро Ломбардський ніколи не повірить у перевертня із хрестом на грудях!
Я безпорадно роззирнувся, проклинаючи себе за те, що відпустив П’єра й особливо Ансельма. Незворушність цього хлопчини була б зараз дуже доречною. Юрба далі галасувала, і я зрозумів, що мене просто не почують. Та й що я зможу зробити? Підходити до кожного, пояснювати, класти руку на плече?
Майнула думка негайно йти до архієпископа. Я вже почав продиратися крізь натовп, намацуючи під рясою сувій, який відчиняє всі двері, але вчасно зупинився. «Вовка» надіслали в подарунок — у подарунок монсеньйорові Рене. І надіслав Його Світлість — влада світська владі духовній…
Я знову роззирнувся, сподіваючись, що хтось із моїх хлопців уже повертається, й отут погляд зачепився за знайомий білий колір. Біла риза! Я зробив крок уперед і зрозумів: це не Ансельм, не П’єр — незнайомий чернець, уже літній, з великим хрестом на грудях. Подумавши кілька митей, я зважився й поквапився до нього.
— Вітаю тебе, брате!
Він теж помітив мене. У ченця виявилася типова окситанська вимова й характерне для жителів півдня «ти» — так вони звертаються навіть до єпископів.
— Радий вас бачити, — я забарився, добираючи слова говіркою «ланг д’ок». — Я — брат Гільйом із Сен-Дені.
— Брат Джауфре… Щось сталося?
— Мені… — на мить я знову відчув невпевненість. — Мені потрібна ваша допомога. Ви тутешній, брате Джауфре?